Найповажніший і
найвідданіший читач Центральної районної бібліотеки
ім. П. А. Загребельного
Микола Григорович Козак
В ЦРБ № 141 кожного дня приходить людина, яка, незважаючи на свій вік, складну
й важку долю, що випала на його життя, у свої 90 років не втратила ясності й
допитливості розуму, бажання жити й розширювати свій кругозір.
Життя Миколи Григоровича Козака розпочалося в 1919 році 6 грудня в селі
Зелена Діброва Київської губернії (тепер Черкаська обл., Городищанського р-ну)
в селянській сім’ї. Всього було в родині четверо дітей і найстарший з них
Микола. В 1932 році прийшла біда в Україну – розпочався голод. Мати померла
першою. Щоб зберегти дітей від смерті, в 1933 році батько перевозить дітей до містечка Кам’янське
(тепер Дніпродзержинськ). В місті на той час було легше вижити. Але без документів
ніде не приймали на роботу. Селянам в ті страшні роки отримати паспорт було
неможливо. Батько віддає дітей у дитячий будинок, але голодомор і злидні
дістали нещасних дітей і там. Помирає трирічний братик, обидві сестрички,
Микола спух від голоду. Щоб хоч якось протриматись він утікав з притулку й
просив милостиню на базарах. В цей час батько нарешті знаходить роботу теслею
на будівництві, але без зарплати, тільки за талони на їжу в робочій їдальні. Сину
тоді вже виповнилося 14 років і батько бере його до себе помічником. Жили вони в
гуртожитку, якось перебивались з хліба на воду, а навесні повернулися в село. В
радгоспі Любомирівки Дніпропетровської області разом із батьком працювали
ковалями й також жили в гуртожитку. Коли стало трошки легше почав учитися в
школі на ст. Верховцево. Закінчив десятирічку. Потім була школа танкістів
в лавах радянської армії. В 1941 році розпочалася війна з гітлерівською
Німеччиною і Миколу Григоровича відправили на фронт зв’язковим у роту піхоти. В
боях був контужений, отримав поранення в голову й руку. Після війни поступив до
Лісогосподарського інституту в Києві й закінчив 1950-го року. Піднімав цілину в
Казахстані, через 12 років повернувся в Україну, працював на Комбайновому
заводі в Херсоні. Але старі рани й контузія далися взнаки. М.Г. Козак
отримав І-групу інвалідності й пішов на пенсію.
Не дивлячись на свій поважний вік і хвороби, Микола Григорович людина
широкої душі й духовної теплоти. Він – найвідданіший і найстаріший читач нашої
бібліотеки – цікавиться науковими розробками, екологією, сільським
господарством, пише вірші, в яких згадує складні воєнні роки, сумує за молодими
роками, описує рідну природу, переживає за долю Батьківщини.
ЕЩЁ ВОЮЮ (ОТРЫВОК)
...Душа солдата не
стареет
И только много лет подряд
Больное сердце, кровь не греет
Да раны старые болят
Мы победили силу злую
И мир давно уж на земле,
А я во сне ещё воюю —
И до сих пор я на войне…
ОСІНЬ (УРИВОК)
...Щось журно ліс шумить
безкраю
Мов старий вальс
"Осінній сон"
І серце стиснулося з жалю
Акордом вальса в унісон.
Вдивляюся в минулі дати
В уяві виникають знов
Життя минулого утрати
І без взаємності любов...
ЗРАДА
Скажи який ти українець,
Як мову вже свою забув?
На Україні ти чужинець,
Хоч навіть українцем був.
Я бачу тут культури
бідність,
(А може вже не до
розмови)...
Де сором твій і людська
гідність,
Що став рабом чужої мови?
Микола Григорович виховав трьох синів, двоє з яких знайшли своє покликання в спорті, а третій, молодший, пішов у мистецтво – став відомим гончарем, його твори брали участь у виставках у багатьох країнах Європи й Азії.
| 
| 
В ЦРБ № 141 кожного дня приходить людина, яка, незважаючи на свій вік, складну
й важку долю, що випала на його життя, у свої 90 років не втратила ясності й
допитливості розуму, бажання жити й розширювати свій кругозір.
