ПІСНЯ САМОЇДІВ

„А ми просо сіяли" — найдав­ніша українська пісня. Але вона лунає, немов написана сьогодні вранці, — особливо в хорі укра­їнського парламенту. Тільки хорів там аж два — один хор го­лосами дещо схожий на народ­ний хор Верьовки. У його репер­туарі є пісні народні і сучасні, українські. Ну а другий — міша­ний, разом із комуністами та соціалістами в одну дудку грають і співають регіонали та окремі бютівці. Серед них солістами ви­ступають лідери крикливих та брехливих партій.

На сцені ВРУ (Верховної Ради України) з'являється малесень­кий на зріст конферансьє. Він же голова парламенту, ще й во-ждик якоїсь опереткової партії. Удавано хіхікає (улесливо смі­ється) й оголошує програму кон­церту (пробачте: сесії парламен­ту). На сцені майже одночасно шикуються два хори. Той, що ліворуч від конферансьє, одяг­нений увесь в яскраво-червоні краватки і чорні надто траурні костюми. А другий, що стоїть раворуч, веселіший, бо зодяг­нений у сині шаровари й жовті сорочки. Сей же правий хор на­тхненно і врочисто починає: „А ми просо сіяли, сіяли..." Гарно починає — дружно й весело. Та проти нього грізно, агресивно виступає лівий хор із червоними краватками: „А ми просо витоп­чем, витопчем". На цьому, ще разок хіхікнувши, конферансьє поспішно оголошує: „...Концерт закінчено..." Я додав би: „Пісню українських самоїдів ви слухали у виконанні зведеного хору ук­раїнського парламенту".

„ИЗМЕННИК РОДИНЫ"

Пишуть, що якийсь партійний форум у Москві відкривався піснею українського композито­ра Володимира Верменичя „Я славлю партію" у виконанні ро­сійського хору імені П'ятницького. А тими днями Верменич ночував на голому матраці у приміщенні „Укрконцерту", де ми разом працювали: Верменич очолював музичну частину на-

шої концертної установи, а я — літературну. Тоді ж я написав про нього два рядочки, котрі й досі пам'ятають музиканти і партійні діячі:

Спить Верменич на підлозі,

Славить партію по змозі.

Нещодавно сі прості рядочки цитувала в гордонівськім „Буль­варе" колишня секретарка сто­личного міськкому партії Тамара Главак. Вона ж пише, що під її опікою одержали квартири два майбутні Герої України: Іван Драч та Іван Дзюба. Чи не перша леді керівної партії нагадує та­кож, що саме я допоміг Верменичеві одержати прописку і кварти­ру в Києві. Справді, у ЦК уваж­но прочитали мій короткий ви­твір, зрозуміли, засоромилися...

Ні, не тою компартійною, му­зичною відозвою залишився в українській музиці Верменич. Як тут не згадати його співучих, мелодійних творів: „Чорноб­ривці насіяла мати", „На калині мене мати колихала", „Поїзд із Варшави", „Підкручу я чорнії вуса", „Дума про землю", „Іду я росами" та інших ліричних пісень.

Ніхто з українських чи російсь­ких композиторів не міг так гар­но показати свою пісню, як Вер­менич. Він майстерно володів співучим, унікальним голосом — бельканто. Непогано володів та­кож концертною гітарою.

Я з ним охоче виступав у шко­лах, інститутах, у цехах заводів, на колгоспних фермах. Я його просив лише співати, але він не завжди дослухався до моїх про­хань. Співучий композитор, на­родившись на Полтавщині, юна­ком жив і вчився в Краснодон і. Услід за автором роману „Моло­да гвардія" Верменич явно пе­ребільшував „героїзм" молодих патріотів, пишався дружбою з Олегом Кошовим. Се було на­справді так, але якось говорун Верменич ускочив у смішну халепу.

Виступали в російській школі на столичному Подолі. Верме­нич знов розповідає учням про своїх звитяжних однокласників та друзів з „Молодої гвардії". Тут же просить ставити йому за­питання. (Краще б не просив!) Раптом підносить руку аж надто цікавий п'ятикласник, котрий з кінофільму чи із книжки знає про трагічну смерть молодогвар­дійців. Хлопчик той питає ком­позитора на „общепонятном языке": „Неужели Вы не знаете, что все герои с Краснодона бы­ли уничтожены фашистами? Их бросили в шахту. Почему же вы остались средь живых? Вы что — изменник Родины?"

Учителі та учні — усі були шо­ковані учнівським запитанням. Настала така тиша, що я чув, як б'ється серце Володимира Вер-менича. Та добре те, що я не розгубився, бо, гастролюючи в Луганську, зустрічався з батька­ми юних краснодонців, досте­менно знав брехливі сторінки Фадеева, записані з уст матері Олега Кошового. Я відповів за­мість Верменича, що його бать­ки перед самою війною переїха­ли з Донбасу на Далекий Схід. Батько у Володі був військовим музикантом, а матуся — учи­телька. А якби майбутній компо­зитор залишився в Краснодоні, то він також став би юним месником і героєм Совєтського Союзу. По тих словах Верменич потонув у морі оплесків.

КОЛИ СНЯТЬСЯ ГОЛІ...

Колись мені наснився цар Микита. Так називали темні лю­ди Микиту Сергійовича Хрущо­ва — тодішнього генсека кому­ністичної партії Радянського Со­юзу. А наснилось-наверзлось та­ке: ніби ми з генсеком крадемо кукурудзу на колгоспнім полі. Ніби я з мішком, а він — порож­няком. І ніби зовсім голий. Тіль­ки на одній голісінькій нозі, за­в'язаний шовковими шнурками, тримається розкішний черевик. Я згадав, що другий черевик він лишив десь на трибуні в ООН, де він показав цілому світові „кузькіну мать". Усім відомо, як він обіцяв засіяти всю планету кукурудзою, але тут гризе зубами лиш один качан молочно-воско­вої стиглості. Чомусь плюється й люто матюкається. А я з делікат­ності боюся запитати, чом ген­сек наш голий, ніби щойно на­родився... Я нажахано прокинув­ся. І тоді ж почув московську новину: на кремлівськім сідалі Хрущова вже нема. Його спекалися „верные соратники".

То був мій перший сон із серії пророчих, небезпечних снів. А другий сон боюся навіть розпо­вісти, щоб мене, бува, не звину­ватили в надмірній сексуаль­ності. Знаю: є мужчини, котрі роздягають кожну жінку ласими очима. Я люблю жінок зодягне­них, але не в ті широкі чи вузькі й зачовгані штани, а в шовкові та ошатні плаття, де кожна скла­дочка шепоче: подивися на ви­твір мистецтва. Та моя знайома дама своїм голим, велетенським тілом закривала рідні краєвиди, небо й землю, час і простір.

Мені здалося, що з неї хтось ліпив оту потвору на дніпров­ських схилах нижче від Лаври, що її в народі називають лише так: Лаврентіївна. Та ся іще була жива і тримала в руках програму прогресуючої партії. Вона йшла залізним кроком у Верховну Ра­ду. Слава Богу, не дійшла. А все тому, що снилась мені голою.

О! Знову сниться ще одне потворисько. Сього разу здоровило із залізним підборіддям і вузень­кими губами, мов задок у куриці. Широка та бездумна (чи без­домна) його пика ніби каже: „Я дурило!" Рипучим та бездумним голосом співає з екрана телевізії пісню Леоніда Черновецького „Выбери меня". А куди він хоче вибратись — іще й сам не знає. Але сниться мені голим. Правда — із червоною краваткою на би­чачій шиї. Може, й справді його виберуть на керівниче сідало, та мій сон чогось наробить. На сміх курям упаде із сідала.

Люди добрі! Що мені робити? Знов те саме... Цілий тиждень обіймає мене у снах сексуальна, вельми гарна і статурна поетеса Галя Ой. Принадна вертихвістка має чоловіка й двох дітей. „Ой ти, Галю, Галю молодая", не дай, Боже, щоб тебе покинув чо­ловік! Дивись мені, не снися мені голою. Сни мої страшні, пророчі. Я вже заснуть боюся...

РАК БЕЗ КЛЕШНІ

Є таке сакраментальне запи­тання: „Де раки зимують?" Я знаю де: на мулкому дні велико­го болота столичної Троєщини. Саме там зимової відлиги здоро­венний рак (от-т-такенний!) за­плутав свою клешню в довгий поводок моєї вудочки. Я спершу думав, що тягну чийогось чере­вика чи калошу. Коли витяг ра­ка на слизький льодок, то збіглись до моєї лунки всі довко­лишні рибалки з криком: „Сом показав, де рак зимує".

Того рака я зварив, додавши до окропу цілу жменю гострих і пахучих спецій! Довго думав, що до вареного рака всім смакує свіже пиво. Але ж я з пива та го­рілки і вина свою норму вже давненько перевиконав. То кому ж віддати оцього червоного кра­сунчика? І тоді згадав я також непитущого рибалку Юрія Мушкетика — тодішнього керманича письменницької Спілки. Хай, сердега, посмакує, може, навіть вип'є пива.

До Спілки я зайшов тоді, коли під керівничою рукою Мушкети-ка засідала поважна президія. Там довго й нудно виступали довгожителі нашої літератури. Роздивившись довкола, я тихень­ко через руки багатьох колег пе­редав Мушкетикові свого запаху­щого рака, якого я заздалегідь ту­генько загорнув у дві чи три газе­ти „Літературна Україна" з вір­шами поетів-патріотів. Треба бу­ло бачити, як людська цікавість роздирає ті газети, опустивши руки під столом шановної прези­дії. Угледівши мій скромний по­дарунок, голова письменницької Спілки не скривився і не знітив­ся. Потому він знайшов мене ве­селими очима й показав міцного кулака. Ніби так — між іншим...

Звісно, він мене покликав за­лишитися в залі для президії. Довго розглядав мою статуру, ніби вперше бачив. Потім ско­ромовкою випалив таке: „Ну який же ти жаднюга! Чому ти, їдучи до Спілки, з'їв у рака одну клешню?" Я не знав, що відпо­вісти. Силкувався пояснить, що спіймав такого, як приніс...

Лиш тепер я поясню. Справді, той нещасний рак попався без однієї клешні. Другу клешню за­губив у битвах за життєвий простір, за якусь частинку аж ніяк не золотого дна великого болота. У лютих поєдинках раки часто одривають клешні, котрі (о мудра природо!) з часом відростають. Здається, у людей такого не буває.

Що ж головне в сій придибенції? А те, що Юрій Михайлович Мушкетик і досі певен, ніби я — і тільки я! — ліквідував у капос­ного рака одну клешню.

ГОНОРАР ДЛЯ „СТУКАЧІВ"

Із початку шістдесятих років у мою веселу комуналку заходили, частенько ночували чи й жили мої літературні побратими: Ва­силь Симоненко, Василь Бон­дар, Василь Діденко, Василь Си­доренко, Василь Юхимович, Ва­силь Грінчак... Незабутнє гроно Василів!.. А ще: Микола Вінгра-новський та Григір Тютюнник, Борис Олійник та Петро Засен-ко, фронтовики— поети Мико­ла Гірник, Олесь Жолдак та Ана­толій Косматенко, із композито­рів— Борис Буєвський та Воло­димир Верменич. Читали вірші і співали пісень, снідали й вечеря­ли, підносили дружню чарочку.

Ми не були близькими друзя­ми з Григором Тютюнником, та він любив погрітися біля грубки в моєму коридорі. Кілька років на печерських Липках я опалю­вав свою стару, ще дореволюцій­ну комуналку дровами з Бессарабки. До того ж Григір (а не я!) помітив у моєї доці-першокласниці „зблиски геніальності». Во­на, наслухавшись козацьких пі­сень, написала ось такі рядочки: „Я плачу, я плачу, я плачу, і сльози в очах дзеленчать". По­чувши се дитяче поетичне од­кровення, Гриць (так називали його друзі)  був  подивований: „Так образно і сильно не напи­ше ніхто із поетів. Може хтось украсти і привласнити".

Якось уранці він зайшов до мене, ніби чорна хмара. Як усі, я знав, що він зловживає чарчи­ною. Заливає оковитою без­просвітні, чорні дні, перебуваю­чи в чорних списках „нежела­тельных писателей". Одначе до партійних, вірних охоронців мо­рального кодексу будівника ко­мунізму навіть похмелитися він не піде. Як же Гриця похмелити, заспокоїти, підтримати? У моєму холодильнику й у кишенях по­рожньо, дружина в Броварах, усі сусіди на роботі. І я згадав завзя­того рибалку Василя Галошина. Щоправда, він працює в небез­печних органах, але не втратив ще людської доброти і благород­них намірів: якось вирвав із па­зурів міліції моїх друзів-композиторів, допоміг у працевлашту­ванні юній поетесі, застеріг ме­не, назвавши інформаторів (чи­тайте: стукачів) у середовищі письменників і, хоч росіянин, проте віддав своїх дітей у єдину в нас на Липках українську шко­лу. А сидів Галошин там, де нині український Фонд культури, — в обласному управлінні КДБ. Тоді там не було ніякогісінької ви­віски. Тож Тютюнник і подума­ти не міг, де ми хочемо позичи­ти грошей. Я натиснув на кно­почку дзвінка, опісля чого з ошатного будинку вийшов гар­ний і привітний чоловік. Він од­разу здогадався, що нам треба. Усміхнено сказав: „Поэтам деньги не даются". Я попросив позичити десятку. Натоді — чи­малі гроші.

Се не було похмілля, аби знов продовжити пиятику. Я ж досте­менно знав, як вивести людину із запою, з власного сумного прикладу. Певна річ, знадоби­лася пляшечка червоного вина. Та головне — у їдальні був бага­тий апетитний стіл: гостра со­лянка, маслини й мариновані грибочки, квашена капуста і ба­лик, насамкінець морозиво і ка­ва. Дурні думки, якісь тривоги там були відсутні. Тютюнник оживав і веселішав. Усівшись на широкій лаві Володимирської гірки, ми з вишини милувалися чарівними краєвидами Дніпра. Мріяли сховатися од людської суєти на рибальському човні. Раптом Гриць серйозно запитав: „А в кого це ми позичили десят­ку?" Якусь мить я думав: „Ска­зати правду чи збрехати?" Під­вівся з лави й урочисто відповів: „Ми здійснили з тобою історич­ну, незабутню позичку в облас­ному управлінні Комітету дер­жавної безпеки в мого сусіда, капітана КДБ Василя Галоши­на". Настала мертва пауза. По­тому він скривився, наче од зуб­ного болю, і підпер щоку рукою. Майже пошепки спитав: „Чи не бачив хтось, коли ми брали оті кляті гроші? Якщо бачив, то по­думає, що двоє „стукачів"-письменників приходили одержать за ударну працю гонорар. Який цікавий і страшний сюжет!" За­палив цигарку, смачно затягнув­ся димом і поклав гарячу руку на моє плече. На його вродливому, тверезому обличчі засвітилася тиха, загадкова посмішка.