Микола СОМ «Чорна помста»

alt
Сом, Микола Данилович. Чорна помста : стаття  // Літературна Україна. - 2010. - 1 квіт. (№ 12). - С. 8.
 
Микола СОМ «Чорна помста»

Мої гострі та веселі епітафії давно знають читачі в багатьох куточках України та української діаспори Америки й Австралії. Сей творчий напрям, започатко­ваний великим шотландським поетом Робертом Бернсом, уза­конено першою в Європі „Літе­ратурознавчою енциклопедією" (Київ: Видавничий центр „Ака­демія", 2007). Чого ж мені ще бажати?

Одначе мої адресні епітафії (надгробки), зібрані у книжці „Сто епітафій" і видані 1998 ро­ку редакцією незалежної газети „Вечірній Київ", і досі виклика­ють жах у середовищі запеклих комуністів, невігласів-нардепів, продажних артистів та бездарних поетів. Не оминув я увагою і рід­них Броварів — присвятив епіта­фію колишній односельчанці Мані, себто вже давно не юній, та нікому не відомій поетесі і критикесі Марії Овдієнко — ав­торці поетичного дитячого мете­лика „Годую зайчика з руки":

Оце лежу, а десь біжать роки,

Та я уже не стану на коліна...

Простіть мені, що зайчика

з руки

(Або точніше: білочку з руки)

Не я годую, а Костенко Ліна.

Я помітив явний плагіат лі­тературну крадіжку. Щоправда, пані Овдієнко поцупила у ге­ніальної поетеси лиш один ря­док, замінивши білочку на зай­чика. Та я забув про те, що наша Маня — се „єдина патрійотка Броварів", колишня освітянка й просвітянка, всюдисуща акти­вістка, ще й помпезна опікунша літгуртківців-початківців на моїй Броварщині. Невдовзі її хитрі й загребущі руки викрали в мене унікальну збірку віршів нашого славетного поета-земляка Гри-цька Чупринки, котру я залишив (необачно) для серйозного зна­йомства пані Ковалівській — во. редактора місцевої газети. Той Чупринчин раритет (видан­ня 1930 року) я намислив пере­видати, зібрав потрібні кошти. Як же я жорстоко помилився! Уже п'ять років намагаюсь вид­рати Чупринку із цупких, нечес­них рук. Ба більше: ся районна активістка приватизувала броварську (районну) премію імені Грицька Чупринки. А мою стат­тю „Чупринка се легенда", надруковану аж у трьох видан­нях (у газетах „Літературна Ук­раїна", „Вечірній Київ" та жур­налі „Київ"), районна дама-демократка власноруч заборонила виставляти й читати моїм друзям-освітянам. Річ у тім, що я надто загострив та осучаснив давню епіграму Чупринки, спря­мовану супроти крикливих майданних поетів та районних

керівничих демагогів: „Вам не вилізти вік із-за ґрат, // Голосні українські поети, // Коли будете в дула гармат // Заряджати сло­весні ракети ".

Ось і недавнє ювілейне свято в селі Гоголевому, де народився поет-патріот Чупринка, перетво­рилося на вечір патріотичних промов і заяв М.Овдієнко новоспеченої лавреятки премії імені Грицька Чупринки. Ведучі Гоголівського свята — соратни­ки броварської патріотки — відмовилися надати привітальне слово секретареві Національної спілки письменників, пречудесному поету Петрові Засенку та заслуженому артистові України Борису Лободі. Довелося мені втрутитися, продовжити свято за участю шановних столичних гостей. А де були тоді батьки Броварщини: голова району Ма­зур, керівник районної освіти Лукашевич та культурний керів­ник пані Унгуряну? А чому не відгукнувся на важливе ювілейне-свято — 130 років з дня народ­ження Г.Чупринки — голова Київської обласної ради пан Майбоженко, якого я запрошу­вав од імені обласного осередку Конгресу української інте­лігенції? Невже їм невтямки, що наш Грицько Чупринка давно є гордістю української літератури XX століття, „метеор" та „ура­ган" національної революції, знищений як „ворог більшови­цької влади"? Така ж доля спіт­кала й нашого славного требухівця, члена Центральної Ради УНР, видатного дипломата й публіциста Миколу Галагана — друга юних років Г.Чупринки. Ґалаґанові уроки традиційно відбуваються в Требухівській сільській школі, а день його на­родження став чудовим святом мого рідного села в Українсько­му фонді культури під орудою двох поважних академіків — Пе­тра Тимофійовича Тронька та Бориса Ілліча Олійника. Там, як завжди, не було керманичів ра­йону, можновладців Київської області. „Головного носія бро­варської ідеї" (так називає себе пані Овдієнко) також не було.

Я не писав зубатих епітафій броварським начальничкам. Та кілька років тому у гострозубій, моїй улюбленій газеті „Сільські вісті" надрукував свій фейлетон під назвою„Барщина":як го­лова КСП „Требухівський" тов. Барський під напуттям голови Броварського району тов. Вайсфельда продав дві фер­ми на Білоцерківський м'ясо­комбінат, знищив два сади, щоб віддати землю головному інве­сторові Київської області (кому б ви думали?)... дорогому Вайсфельду. Мій фейлетон зачитали на сесії райради, там же його автора (себто мене) оголоше­но персоною нон ґрата. Пізніше новопризначений голова району пан Діденко зі своїми підручни­ми депутатами поцупив із державної скарбниці (страшно по­думати!) два мільярди гривень. Се вам не один украдений віршований рядок!..

Ні, я не живу сумними і страшними згадками. Мені при­ємно знати, що багато років я на громадських засадах керував Броварською районною літсту­дією. Нас охоче відвідували май­бутні відомі поети і перекладачі, серед яких — Євген Крижевич, Анатолій Луценко, Марія Воро­бей, Олександр Мокровольсь-кий, Володимир Гаптар, Ольга Страшенко, Володимир Яку-бовський та інші вихованці студії, прийняті до Спілки пись­менників. А наша Оля Страшен­ко та Катруся Міщу к із Тре-бухова стали лауреатами пре­стижної Всеукраїнської премії імені Василя Симоненка.

Чом же не згадати і того, що за десять років моєї праці в рідному селі, куди забула стежку броварська требухівка М.Овдієнко, у нашій школі побували й провели уроки видатні письменники, ар­тисти, журналісти і художники: Дмитро Білоус, Анатолій По­грібний, Віктор Кочевський, Бо­рис Олійник, Петро Засенко, Віктор Баранов, Ганна Чубач, Анатоль Перепадя, Валентина Давиденко, Віталій Карпенко, Михайло Слабошпицький, Пав­ло Мовчан, Михайло Гоян (Ав­стралія), Ліда Палій (Канада), народні артисти Неоніла Крюко­ва та Анатолій Паламаренко, чилійський поет, композитор та артист Бернардіно Корреа. Од­нак у цій художній, інтелекту­альній царині заслуга не моя, а тодішнього директора сільської школи Раїси Миколаївни Ов­дієнко — аж ніяк не родички одіозної Марії. А точніше — її антипод. Адже Раїса Миколаївна — людина серйозна, відповідаль­на, тямуща, душевна і таланови­та — відома не тільки в рідному селі та в районі. її знають і ша­нують у столичній області і в Києві. Під її дбайливою орудою літературні й мистецькі надбання нашого райцентру перемістилися у знамените село Требухів. Знову почалася чорна заздрість, а за нею і відкрита зненависть до Раїси-директриси і до мене. Де вони такі взялися? Чому з усіх усюд, оминувши Бровари, їдуть до сільської требухівської школи журналісти з багатьох редакцій? Чим причарували требухівці поетів та артистів? Як би їх при­садити чи принизити? У цьому я переконався нещодавно, коли мої сердечні друзі й читачі захо­тіли відзначити мій скромний ювілей.

Тієї січневої, незабутньої днини я одержав урядову теле­граму і найвищу відзнаку пись­менницької Спілки. Мене радо привітали давні друзі з Україн­ського фонду культури, з бага­тьох редакцій Українського радіо, шановних редакцій газет „Сільські вісті", „Молодь Украї­ни", „Літературна Україна". Від­гукнулися читачі з Бородянки та Білої Церкви, Лубен і Черкас, Дрогобича і Львова, бібліотекарі Києва і вчителі з рідного села. Мене розхвилювало тепле слово в міській газеті „Нафтовик Борислава", де я починав кар'єру журналіста в далеких п'ятдесятих роках. Тільки прикро мене вра­зило гробове мовчання броварської райосвіти і культури та найріднішої районної газети, котра півстоліття тому друкувала мої перші вірші. Кому і чим я за­винив? Здається, я не був чужим у жодній сільській школі, не стояв ніколи осторонь районно­го життя. Ще ж недавно Бро­варська районна держадміністра­ція в дипломі до медалі „Знак Пошани" ось таке писала: „За вагомий внесок у культурний та духовний розвиток..." То що? Я вже не утверджую гуманістичних ідей? І сміх, і гріх... Та здивував мене дзвінок із Броварів од за­ступника голови райдержадміністрації пана Деменка, який уклінно просить, щоб я з'явився в райдепартамент, — одержати ювілейний подарунок. А може, то хабар? Ні, я не прийму пода­рунків, бо інакше самостійні односельці нагадають мою давню поетичну пересмішку:

Беручи хабара,

Не кричи „Ура!"

 
 
Знайшли помилку у тексті?
Будь ласка, виділіть її  та натисніть Ctrl + Enter