Микола СОМ «Чорна помста»
Мої гострі та веселі епітафії давно знають читачі в багатьох куточках України та української діаспори Америки й Австралії. Сей творчий напрям, започаткований великим шотландським поетом Робертом Бернсом, узаконено першою в Європі „Літературознавчою енциклопедією" (Київ: Видавничий центр „Академія", 2007). Чого ж мені ще бажати?
Одначе мої адресні епітафії (надгробки), зібрані у книжці „Сто епітафій" і видані 1998 року редакцією незалежної газети „Вечірній Київ", і досі викликають жах у середовищі запеклих комуністів, невігласів-нардепів, продажних артистів та бездарних поетів. Не оминув я увагою і рідних Броварів — присвятив епітафію колишній односельчанці Мані, себто вже давно не юній, та нікому не відомій поетесі і критикесі Марії Овдієнко — авторці поетичного дитячого метелика „Годую зайчика з руки":
Оце лежу, а десь біжать роки,
Та я уже не стану на коліна...
Простіть мені, що зайчика
з руки
(Або точніше: білочку з руки)
Не я годую, а Костенко Ліна.
Я помітив явний плагіат — літературну крадіжку. Щоправда, пані Овдієнко поцупила у геніальної поетеси лиш один рядок, замінивши білочку на зайчика. Та я забув про те, що наша Маня — се „єдина патрійотка Броварів", колишня освітянка й просвітянка, всюдисуща активістка, ще й помпезна опікунша літгуртківців-початківців на моїй Броварщині. Невдовзі її хитрі й загребущі руки викрали в мене унікальну збірку віршів нашого славетного поета-земляка Гри-цька Чупринки, котру я залишив (необачно) для серйозного знайомства пані Ковалівській — во. редактора місцевої газети. Той Чупринчин раритет (видання 1930 року) я намислив перевидати, зібрав потрібні кошти. Як же я жорстоко помилився! Уже п'ять років намагаюсь видрати Чупринку із цупких, нечесних рук. Ба більше: ся районна активістка приватизувала броварську (районну) премію імені Грицька Чупринки. А мою статтю „Чупринка — се легенда", надруковану аж у трьох виданнях (у газетах „Літературна Україна", „Вечірній Київ" та журналі „Київ"), районна дама-демократка власноруч заборонила виставляти й читати моїм друзям-освітянам. Річ у тім, що я надто загострив та осучаснив давню епіграму Чупринки, спрямовану супроти крикливих майданних поетів та районних
керівничих демагогів: „Вам не вилізти вік із-за ґрат, // Голосні українські поети, // Коли будете в дула гармат // Заряджати словесні ракети ".
Ось і недавнє ювілейне свято в селі Гоголевому, де народився поет-патріот Чупринка, перетворилося на вечір патріотичних промов і заяв М.Овдієнко — новоспеченої лавреятки премії імені Грицька Чупринки. Ведучі Гоголівського свята — соратники броварської патріотки — відмовилися надати привітальне слово секретареві Національної спілки письменників, пречудесному поету Петрові Засенку та заслуженому артистові України Борису Лободі. Довелося мені втрутитися, продовжити свято за участю шановних столичних гостей. А де були тоді батьки Броварщини: голова району Мазур, керівник районної освіти Лукашевич та культурний керівник пані Унгуряну? А чому не відгукнувся на важливе ювілейне-свято — 130 років з дня народження Г.Чупринки — голова Київської обласної ради пан Майбоженко, якого я запрошував од імені обласного осередку Конгресу української інтелігенції? Невже їм невтямки, що наш Грицько Чупринка давно є гордістю української літератури XX століття, „метеор" та „ураган" національної революції, знищений як „ворог більшовицької влади"? Така ж доля спіткала й нашого славного требухівця, члена Центральної Ради УНР, видатного дипломата й публіциста Миколу Галагана — друга юних років Г.Чупринки. Ґалаґанові уроки традиційно відбуваються в Требухівській сільській школі, а день його народження став чудовим святом мого рідного села в Українському фонді культури під орудою двох поважних академіків — Петра Тимофійовича Тронька та Бориса Ілліча Олійника. Там, як завжди, не було керманичів району, можновладців Київської області. „Головного носія броварської ідеї" (так називає себе пані Овдієнко) також не було.
Я не писав зубатих епітафій броварським начальничкам. Та кілька років тому у гострозубій, моїй улюбленій газеті „Сільські вісті" надрукував свій фейлетон під назвою„Барщина":як голова КСП „Требухівський" тов. Барський під напуттям голови Броварського району тов. Вайсфельда продав дві ферми на Білоцерківський м'ясокомбінат, знищив два сади, щоб віддати землю головному інвесторові Київської області (кому б ви думали?)... дорогому Вайсфельду. Мій фейлетон зачитали на сесії райради, там же його автора (себто — мене) оголошено персоною нон ґрата. Пізніше новопризначений голова району пан Діденко зі своїми підручними депутатами поцупив із державної скарбниці (страшно подумати!) два мільярди гривень. Се вам не один украдений віршований рядок!..
Ні, я не живу сумними і страшними згадками. Мені приємно знати, що багато років я на громадських засадах керував Броварською районною літстудією. Нас охоче відвідували майбутні відомі поети і перекладачі, серед яких — Євген Крижевич, Анатолій Луценко, Марія Воробей, Олександр Мокровольсь-кий, Володимир Гаптар, Ольга Страшенко, Володимир Яку-бовський та інші вихованці студії, прийняті до Спілки письменників. А наша Оля Страшенко та Катруся Міщу к із Тре-бухова стали лауреатами престижної Всеукраїнської премії імені Василя Симоненка.
Чом же не згадати і того, що за десять років моєї праці в рідному селі, куди забула стежку броварська требухівка М.Овдієнко, у нашій школі побували й провели уроки видатні письменники, артисти, журналісти і художники: Дмитро Білоус, Анатолій Погрібний, Віктор Кочевський, Борис Олійник, Петро Засенко, Віктор Баранов, Ганна Чубач, Анатоль Перепадя, Валентина Давиденко, Віталій Карпенко, Михайло Слабошпицький, Павло Мовчан, Михайло Гоян (Австралія), Ліда Палій (Канада), народні артисти Неоніла Крюкова та Анатолій Паламаренко, чилійський поет, композитор та артист Бернардіно Корреа. Однак у цій художній, інтелектуальній царині заслуга не моя, а тодішнього директора сільської школи Раїси Миколаївни Овдієнко — аж ніяк не родички одіозної Марії. А точніше — її антипод. Адже Раїса Миколаївна — людина серйозна, відповідальна, тямуща, душевна і талановита — відома не тільки в рідному селі та в районі. її знають і шанують у столичній області і в Києві. Під її дбайливою орудою літературні й мистецькі надбання нашого райцентру перемістилися у знамените село Требухів. Знову почалася чорна заздрість, а за нею і відкрита зненависть до Раїси-директриси і до мене. Де вони такі взялися? Чому з усіх усюд, оминувши Бровари, їдуть до сільської требухівської школи журналісти з багатьох редакцій? Чим причарували требухівці поетів та артистів? Як би їх присадити чи принизити? У цьому я переконався нещодавно, коли мої сердечні друзі й читачі захотіли відзначити мій скромний ювілей.
Тієї січневої, незабутньої днини я одержав урядову телеграму і найвищу відзнаку письменницької Спілки. Мене радо привітали давні друзі з Українського фонду культури, з багатьох редакцій Українського радіо, шановних редакцій газет „Сільські вісті", „Молодь України", „Літературна Україна". Відгукнулися читачі з Бородянки та Білої Церкви, Лубен і Черкас, Дрогобича і Львова, бібліотекарі Києва і вчителі з рідного села. Мене розхвилювало тепле слово в міській газеті „Нафтовик Борислава", де я починав кар'єру журналіста в далеких п'ятдесятих роках. Тільки прикро мене вразило гробове мовчання броварської райосвіти і культури та найріднішої районної газети, котра півстоліття тому друкувала мої перші вірші. Кому і чим я завинив? Здається, я не був чужим у жодній сільській школі, не стояв ніколи осторонь районного життя. Ще ж недавно Броварська районна держадміністрація в дипломі до медалі „Знак Пошани" ось таке писала: „За вагомий внесок у культурний та духовний розвиток..." То що? Я вже не утверджую гуманістичних ідей? І сміх, і гріх... Та здивував мене дзвінок із Броварів од заступника голови райдержадміністрації пана Деменка, який уклінно просить, щоб я з'явився в райдепартамент, — одержати ювілейний подарунок. А може, то хабар? Ні, я не прийму подарунків, бо інакше самостійні односельці нагадають мою давню поетичну пересмішку:
Беручи хабара,
Не кричи „Ура!"