У народного депутата, голови парламентського комітету у закордонних справах Станіслава Сташевського на столі стоїть портрет, з якого щодня йому усміхається Микола Васильович.

— Історія Києва була б неповною без такої світлої постаті,— переконаний Станіслав Телісфорович.— Микола Васильович життя прожив скромне, але творче. Досконало знав інфраструктуру міста, бачив його велике майбутнє. Був вимогливим до себе і до інших. Про жодного не сказав поганого слова. Цінував професіоналів. І нас виховував такими. Без перебільшення, ми всі — його учні. І коли він ділився своїми планами з нами, молодими, це було великим проявом довіри. Київський міський голова Олександр Омельченко теж глибоко шанував Миколу Васильовича і вважав його своїм учителем. Він ніби перейняв від нього естафету грандіозних планів. Тут, на могилі, ми наче звітуємо перед Миколою Лаврухіним за свою роботу.

За словами першого заступника голови Київської міської держадміністрації Валерія Борисова, Микола Лаврухін став для нього першою людиною, яка по-батьківськи вчила працювати. Пам’ятає, як той казав: “Гроші — це тільки засіб, мета в житті — лишити по собі добру згадку”.

— Кияни насамперед знають Миколу Лаврухіна за його справами,— вважає і перший заступник голови Київської міськдержадміністрації Іван Фоменко.— Адже найскладніші будівельні споруди зводили саме за його участі. Це і столичний метрополітен, і Московський та Південний мости, і Новодарницький та Дарницький каналізаційні колектори.

Відомі на весь світ його доробки — Український дім, де був штаб Помаранчевої революції, і Національний палац “Україна”. Міські комбінати з вирощування квітів — теж його заслуга. А ще Лісовий масив, Виноградар, Троєщина, Оболонь. Інженерний проект цих територій також розробляв Микола Васильович, як і генеральні плани забудови Києва 1976-го та 1986 років. І все це за такий короткий строк встигла одна людина! Недаремно Олександр Олександрович завжди говорить: ми робимо те, що свого часу намітили інші.

Для заступника Київського міського голови — секретаря Київради Володимира Ялового зустріч із Миколою Лаврухіним у 1979 році й досі незабутня.

— Він мене дуже вразив,— каже Володимир Борисович.— Іззовні — прагматичний та жорсткий керівник, а в очах така щирість та теплота... Йому неможливо було не довіряти. У 1990-му, коли тільки з’явилися перші паростки української незалежності, саме Микола Васильович очолив міськвиконком. Яким він для мене залишиться? Сильним, вольовим, добрим. Зразковим сім’янином. Повага, котру він виявляв до дружини Антоніни Петрівни, для нас завжди буде прикладом. Микола Васильович залюбки ділився досвідом успішного господарювання. Дуже тяжко без його енергії, почуття гумору. Але лишилися справи. Його учні тепер творять Київ. Я іноді дивлюся на новобудови і згадую свого вчителя. Думаю, все, що є найкращого в столиці,— це пам’ять про нього.