Що може бути краще за рідну домівку для старих батьків, оточених любов'ю і турботою дітей та онуків? Але виникають життєві ситуації, коли тиха оселя перетворюється для бабусі чи дідуся на суцільне пекло або через недуги і безпорадність вони стають важким тягарем для близьких. Буває, доля прирікає на безжальну самотність... У таких випадках справжнім порятунком є будинки або пансіонати для престарілих. Саме ці державні осередки стають новою родиною людей похилого віку. В одному з них, Київському пансіонаті ветеранів праці, що розташований на Лісовому масиві, вдалося побувати.

Оточена вічнозеленою хвоєю, скромно визирає світла п'ятиповерхова будівля. Зведена у 1971 році, вона призначалася для партійної еліти, діячів науки та мистецтва, ветеранів соцпраці - тобто для людей з персональною пенсією. Змінилися часи. Тепер пансіонат приймає не лише заслужених пенсіонерів, а й інвалідів-сиріт з 18 років.

Приблизно 2500 гривень щомісяця держава та родичі пенсіонерів витрачають на їхнє утримання у закладі. Тобто на проживання, харчування, комунальні, медичні та, хоч як прикро, ритуальні послуги. Сьогодні у пансіонаті перебувають 240 осіб. Кожен зі своїм минулим, своїми звичками та уподобаннями. Чимало з них потребують особливого й ретельного піклування.

Для комфортного пересування на всіх поверхах працюють ліфти. Уздовж просторих коридорів розміщені затишні з усіма зручностями кімнати, прибрані килимками та квітами.

Своє дозвілля мешканці закладу проводять за уподобанням. Для тих, хто підтримує здоров'я активними вправами, існує кабінет лікувальної фізкультури. У весняний та осінній сезон випадає можливість відвідати кімнату фітотерапії. Є місцева бібліотека, де нерідко читаються цікаві лекції на різні теми. А в святкові дні актова зала пансіонату збирає своїх підопічних і гостей на театральні та пісенні зустрічі.

Заклад пишається і своєю поліклінікою. Адже під постійним наглядом кваліфікованого терапевта пенсіонери почуваються набагато впевненіше.

Звичайно, комфортне й спокійне проживання забезпечують соціальні працівники і медичний персонал закладу, на чиїх плечах лежить велика відповідальність за своїх підопічних. Їхня нелегка і невтомна праця тримається майже на ентузіазмі. Бо, за словами директора осередку Олександра Коняхіна, на таку мізерну заробітну плату (700-800 грн) ідуть люди в основному за покликом серця. Дійсно, фінансування не вистачає, і не лише на зарплату, а й на утримання самого приміщення, яке вже давно потребує капітального ремонту. Адже за все, що зроблено у будинку і чим він живе, треба завдячувати саме їм - соціальним працівникам. Вони ж заміняють стареньким рідних, вдень і вночі віддають їм свої сили й душевне тепло.