Історія приватизації та банкрутства заводу “Радикал” // Галицькі контракти. - 2000. - 10-16 лип. - С. 21-22.

"Контракти" аналізують історiю приватизацiї та банкрутства заводу "Радикал"

ТОМУ, ЩО вона, на жаль, доволі типова для нашої економіки: є підстави вважати, що цей хімзавод у Києві приватизували лише для того, аби розтягти його ресурси і використати виробничі потужності для потреб власного бізнесу

У Києвi неподалiк вiд станцiї метро "Чернiгiвська" на площi 70 га руйнуються майже 150 будiвель колишнього флагмана хiмпромисловостi СРСР

Коли банкрутує приватизований за сертифікати виробник високоліквідної продукції, завжди виникає маса чуток і припущень. Тож ситуація з київським заводом "Радикал" видалася нам приводом, аби поговорити про проблеми, якими супроводжується приватизація по-українськи. Поки арбітражний управитель підприємства розбирається з активами і боргами, "Контракти" з'ясовують, як усе відбувалося.

Траст "Приватна справа" піднявся на гаслі: "Всі "кидають", а ми не будемо"

Для початку - про "Радикал". За недавніх часів підприємство входило до першої десятки хімзаводів СРСР. Три тисячі працівників виробляли зріджений хлор, засоби захисту рослин, бертолетову сіль (складова артилерійського пороху), поролон для меблевої промисловості. "Радикал" складався з 12 цехів, таких собі "заводів у заводі" - окремих виробництв окремої продукції, мало або зовсім не пов'язаних між собою технологічно.

Ці складові після розпаду Союзу занепадали різними темпами. Найбільш принадним для приватизації було, звісно ж, виробництво поролону. Та й інших цінностей було чимало: потужна автобаза, комп'ютери і навіть, як подейкують, $1 млн на рахунку підприємства, зароблений на експорті продукції.

Зараз важко судити, де все те поділося. На площі 70 га недалеко від метро "Чернігівська" височать понад 150 будівель та хімічних установок різних форм і розмірів, нині, щоправда, вже добре побитих іржею, дощами та вітрами. Завод за борги давно відключено від енергопостачання (окрім ліміту, що виділяють "Радикалу" як екологічно небезпечному підприємству), а 27 травня нинішнього року порушено справу про його банкрутство.

Приватизатор у 1992-95 роках виступав у романтичному образі трасту "Приватна справа". Двигуном і засновником "Приватної справи" був Леонід Харченко. Окрім названого інвестфонду, він заснував близько двох десятків фірм, а також Спілку приватизованих підприємств, до якої входили в основному його ж структури. "Паблік рилейшнз" ще не було таким модним поняттям, але Леонід Харченко діяв грамотно. Його виступи у пресі базувалися в основному на критиці шахрайських трастів. Рекламне гасло "Всі "кидають", а ми не будемо" спрацювало (стверджували навіть, що за доброго менеджменту на один сертифікат, зданий до "Приватної справи", можна буде колись отримати до $500 тис. дивідендів) - до інвестфонду "пішов сертифікат" і навіть гроші громадян.

1995 року вже можна було щось приватизувати. "Приватна справа" і тут поводиться нестандартно і не хоче бути класичним портфельним інвестором: замість створення диверсифікованого портфеля робить спроби отримати контрольний пакет спочатку заводу торговельного обладнання на Подолі, а після невдачі - "Радикала", 44% акцій якого було придбано на конкурсі на початку 1996 року. Решту акцій розподілили так: 27,68 - у держави, близько 10% - трудового колективу, близько 20% - приватних інвесторів.

Новий власник здав усе в оренду своїм же структурам

Одразу після придбання контрольного пакета "Радикала" керівництво "Приватної справи", за чутками, починає звертатися до комерційних банків за кредитом "на модернізацію та розвиток виробництва" обсягом, як мінімум, $1 млн. Кілька комерційних банків у кредиті відмовили, натомість один з банків з великою частиною держвласності сам запропонував його. Тепер брати кредит відмовилася вже "Приватна справа". Джерела пояснюють цей парадокс тим, що кинути держбанк на той час було важче, аніж комбанк, хоча "Контрактам" таке твердження вірогідним не здається. Та хай там як, а кредиту "Радикал" не отримав.

Квітень 1996 року ознаменувався установчими зборами новонародженого АТ "Радикал". Збори пройшли тихо-мирно під головуванням Леоніда Харченка, який і став головою наглядової ради. Президентом АТ обрали Віталія Трунова. Останній був соратником Харченка по "Приватній справі". Замінено було й директора підприємства Нетишенка.

Надалі дійство розвивалося бурхливо. Цехи швиденько передавали в оренду структурам Харченка, зокрема меблевій фірмі "Оглав", яка раніше закуповувала поролон на "Радикалі", а тепер і зовсім оселилася біля складу. Заборгованість із зарплати стрімко зростає. Робітникам пропонують звільнятися з "Радикала" та переходити до орендарів, обіцяючи виплатити зарплатні борги пізніше (втім, орендарі також зарплату не платили). Цікаво, що директорами підприємств-орендарів стали колишні керівники "Радикала", які не раз міняли крісла. Для прикладу, директор "Оглаву" зразка 1997 року п. Жудик нині президент "Радикала", а другий після Трунова президент цього АТ Віктор Ткачов нині... директор "Оглаву". Рокіровка.

Та повернімося в 1996 рік. Бурхлива виробнича діяльність на підприємстві, яке нікому нічого не платить, насторожила його контрагентів. За мізерного енергетичного боргу (88,5 млн крб. на 6.06.96) у липні 1996 року підприємство від мережі відключають. Тоді ж таки, в липні, британська Carstays порушує і виграє арбітражну справу про відшкодування боргу в $650 тис. (для англійців на давальницьких умовах на "Радикалі" виробляли поролон, а незадовго перед тим не було поставлено велику партію продукції - вона просто зникла). Кажуть, що шукати її треба в готових меблях від "Оглаву". "Радикал" сідає на картотеку, деякі цехи, зокрема ті, які орендував "Оглав", працюють ще цілий рік без виплати зарплати й отримують енергію за екологічним лімітом, у вересні ж 1997 року майже весь персонал звільняють з довідками про зарплатний борг у межах 2-5 тис. гривень кожному. До речі, Carstays своїх грошей також не отримала.

Порушення справи про банкрутство відтягли майже на 4 роки

Виступи Леонiда Харченка у пресі базувалися в основному на критиці шахрайських трастів. Гасло "Всі "кидають", а ми не будемо" спрацювало

Безнадійну, здавалося б, тишу на "Радикалі" й навколо нього було порушено аж у серпні 1998 року, коли колишні працівники "Радикала", потрапивши якимось чином на його територію, влаштували голодовку з метою повернення боргів. До конфлікту підключилася Київрада, комісія якої спільно з правоохоронними органами працювала на заводі. У звіті комісія прямо звинувачує у ситуації, що склалася, керівництво підприємства. Зокрема на складах знайдено необлікованої продукції на 100 тис. грн. Вдалися депутати і до доброчинного жесту: на виплату заборгованості заводчанам з профзахворюваннями та інвалідністю було перераховано 100 тис. грн, які, втім, до них так і не дійшли, а були вилучені на погашення бюджетних боргів.

Цікаво, що згодом у пресі почали з'являтися матеріали про те, що на складах "Радикала" накопичено величезну кількість токсичних відходів. Для їх безпечного зберігання потрібні гроші, інакше, мовляв, буде отруєно півміста. За даними "Контрактів", найнебезпечніше, що є на "Радикалі", це 100 тонн ртуті, які й справді необхідно якось утилізувати. Утім, ртуть також товар ліквідний. Є підозра, що нагнітання страху було потрібне, аби домогтися мораторію на відшкодування боргів.

Справа про банкрутство "Радикала" могла б бути порушена ще три роки тому. На заваді стояло те, що, за планом приватизації підприємства, держпакет його акцій мав бути проданий, а інвестор не з'являвся. Як вважають джерела, посланців іноземних компаній "відшивали", а внутрішні інвестори не хотіли зв'язуватися з боргами та проблемами "Радикала". У кінцевому підсумку понад 27% акцій замученого хімзаводу постановою Кабміну від 13.08.99 було передано Київській міськдержадміністрацїї, тобто з держвласності в муніципальну.

Кілька місяців посланці мерії намагалися розібратися в проблемах заводу. Зрозумівши, мабуть, що там чорт ногу зламає, та стомившись від волань колишніх працівників, вони нарешті махнули рукою. "Київенерго" дали вказівку про порушення справи про банкрутство хімзаводу, що й було зроблено 27 травня вже цього року. Борги підприємства оцінюють поки що дуже приблизно: 6-40 млн гривень. Нині арбітражний управитель "Радикала" Дмитро Стадник займається інвентаризацією активів та боргів. Перше засідання арбітражного суду у справі "Радикала" має відбутися наприкінці липня. Отже, далі буде.

Сергій СИДОРУК

Справа про банкрутство "Радикала" могла б бути порушена ще три роки тому. На заваді стояло те, що, за планом приватизації підприємства, держпакет його акцій мав бути проданий

Замість епілогу

Леонід Харченко на сьогодні обіймає посаду скромного юрисконсульта в одній з фірм, яку, як подейкують, сам же й заснував. Один час (близько року) переховувався і не з'являвся на суд за позовом колишнього працівника "Радикала" - Олександра Мостовенка (саме він був одним з тих, хто розповів "Контрактам" цю історію). Тепер Леонід Харченко не ховається. Він майже не підписував документів, тож юридично йому, як кажуть, можна лише солі на хвіст насипати. Підписував "перший президент" - Віталій Трунов. Він якийсь час навіть був під слідством.

Цікава доля Олександра Мостовенка. Він працював у Спілці приватизованих підприємств під керівництвом добродія Харченка, на "Радикалі" обіймав посаду, що звалася "асистент голови наглядової ради з питань захисту економічних інтересів". Пан Мостовенко говорить так:

- Я так довго, понад рік, сидів на "Радикалі" без зарплати, бо вважав: якщо когось і кинуть, то не мене, проте мене таки "кинули". До речі, недавно зустрів Трунова. Судячи з того, що його родина вшістьох мешкає в тій самій двокімнатній квартирі, його "кинули" також.