Ще один письменницький музей

Директор загальноосвітньої 119-ї школи Лідія Хара пишається, що її учні давно цікавляться творчістю відомого українського поета-фронтовика Платона Воронька. Уже два роки юні слідопити досліджують життєвий шлях колишнього партизана-підривника, збирають його речі, вивчають доробок. Дванадцятирічка виборює право носити ім’я Платона Микитовича, та десь залежалися документи в чиновницьких кабінетах. Може, хоч тепер, після відкриття світлиці поета, школі нададуть такий статус.

Син Платона Воронька Максим наголосив, що батько любив писати для дітей і часто жартував, буцімто не певен, чи його читатимуть дорослі, а що діти читатимуть — переконаний. Справді, стільки поколінь виросло на його віршах про котика-нетяму, котрий хотів спекти зі снігу пиріжок, про хлопчика-помагая, про журавля, який обходив сто земель, натрудивши крила-ноги. Знаменно, що світлиця відкрилася в день пам’яті вірної дружини Платона Микитовича. Саме Олена Олександрівна дуже хотіла увічнити пам’ять чоловіка в такий спосіб. Отож родина, виконуючи волю небіжчиці, передала в музей документи, книжки, фото поета. А директор видавництва “Криниця” Леонід Андрієвський розповів, що в серії “Шевченківські лауреати” опублікували вибране Платона Воронька. Це видання також зайняло почесне місце серед експонатів. Як член комітету з присудження найвищої мистецької премії в Україні Леонід Іванович пообіцяв підтримати школу в її прагненні носити ім’я Платона Воронька.

У світлиці поета школярі провели першу екскурсію, розповіли про того, хто в роки лихоліття “греблі рвав, а не сидів у скелі” і все життя носив біля серця сорок осколків, та не втратив любові до людей, рідного краю. У експозиції представлено друкарську машинку поета, подарунки від шахтарів (ліхтар, з яким спускаються в підземелля), картини художників-аматорів. Афіші про вечори поезії та зустрічі з читачами. Бартки — як відгомін партизанської юності, пам’ять про рейд “Від Путивля до Карпат” у складі загону Ковпака. Луки — він їх майстрував для сина Максима. Годинник, котрий завжди стояв біля ліжка Платона Микитовича й зупинився в ту мить, коли перестало битися невгамовне поетове серце. Почесні грамоти й дипломи, родинні світлини, військовий квиток, студентське посвідчення... Текст партизанської клятви, що починалася страшними словами: “Кров за кров! Смерть за смерть!..” І колекція мінералів, інструменти для їх обробки.

— Він любив відкривати красу природи: в камені, в гілочках-галузках, у сухих бадилинках,— сказав Максим Платонович.— Захоплювався словом, піснею, людьми. Тепер він знову серед улюбленої аудиторії — дітлашні.