Заслужений народний ансамбль пісні і танцю України «Дарничанка» створений у 1962 році при Будинку культури Київського комбінату штучного волокна. За 45 років творчого життя колектив здобув високе визнання не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Були злети, радощі та розчарування, але поступовий рух уперед не припинявся. З 1992 року колектив очолює заслужений працівник культури України, професор Київського національного університету культури і мистецтв Петро Андрійчук. З ним наша розмова.

- Петре Олександровичу, що не кажіть, а сорок п'ять років - це вже історія. Значить - традиції, досвід, свій мікроклімат у колективі, своя аура. Як виник ансамбль, хто його творці, який багаж набула «Дарничанка» за цей час? Поділіться, будь ласка, своїми думками. Гадаємо, то буде цікаво не тільки нашим читачам, й молодим керівникам творчих колективів.

- Чудово. Давайте у розмові з вами будемо ніби відтворювати біографію колективу.

ПРО ВИТОКИ

-  Метою творців ансамблю пісні і танцю була пропаганда української культури, української народної пісні. Ідеологом, натхненником і організатором цього колективу був хореограф, заслужений діяч мистецтв України, доктор мистецтвознавства, професор Кім Василенко. На той час він уславився своїм ансамблем танцю у Дніпродзержинську. А хормейстером став заслужений артист України, випускник Київської консерваторії по класу Григорія Верьовки Валентин Швиденко.

Завдяки наполегливій праці цих двох фундаторів, видатним організаторським здібностям Кіма Василенка ансамбль стрімко увірвався у культурне життя України і вже через рік став народним, а через чотири -заслуженим ансамблем пісні і танцю Української РСР. Звання отримати було непросто - воно присвоювалось виключно Президією Верховної Ради республіки.

Ансамбль мав дуже потужний танцювальний колектив, тож інколи сприймався як танцювальний, але нерідко домінував і хоровий колектив. Таким чином гармонія зберігалася.

У 1966 році Валентин Швиденко покинув колектив, у хорі були різні ускладнення, але танцювальна група була на висоті. 1973 року поріг «Дарничанки» переступив Анатолій Пашкевич, і це стало видатною подією. Він працював тут неповних чотири роки і за цей період максимально відродив хорову справу та підняв її на високий професійний рівень.

Взагалі, кожен керівник вносить щось своє. А в мистецтві це особливо помітно. Наприклад, Швиденко робив масштабні, масові хори з 80-100 осіб, а Пашкевич набирав у партію по семеро людей. Чотири партії - 28 чоловіків і жінок. Це потребувало копіткої, жорсткої роботи. Але через рік хор уже зазвучав по-пашкевичевськи. Таким чином, робота Анатолія Максимовича з цим колективом стала яскравою сторінкою у житті «Дарничанки».

З 1977 року, впродовж п'яти років, колектив очолював Григорій Куляба, заслужений діяч мистецтв, відомий хормейстер. І при ньому концертмейстером ансамблю став я.

А в 1982 році до нас знову повернувся Валентин Швиденко і протягом десяти років був художнім керівником і диригентом. Після того, як він залишив ансамбль, очолити цей колектив запропонували мені. Відверто скажу, я завжди любив «Дарничанку» і таку пропозицію вважав за честь для себе, але на той час працював уже викладачем в інституті культури, відкрилася перспектива роботи у державній філармонії. Окрім того, в одному із цехів комбінату мною був заснований аматорський хор , яким я керував на громадських засадах. Він зазвучав не тільки в Україні, колишньому Союзі, але й за кордоном.

Погодився не одразу, бо, відверто кажучи, дуже хотілося працювати у філармонії. Але й «Дарничанку «любив до безтями. Вона й перемогла.

Хор, на мою думку, був у складному становищі й потребував радикальних змін, тому я погодився за певних умов: протягом року хор веде оновлення свого складу, репертуару, шукає свій стиль. Значить, концерти відміняються. І керувати я погодився не більше п'яти років, тому що, як кажуть психологи, перші п'ять років керівник працює плідно, а потім може стати гальмом у розвитку колективу.

Мої умови, звичайно, не викликали великого задоволення у керівництва, але були прийняті. Працювали ми у непростий період гіперінфляції, розвалу підприємств, «прихватизації» та росту безробіття. Робота була напружена та, як виявилося, плідна. Бо коли через рік дали концерт на 30-річчя ансамблю, колектив із цим справився блискуче. А це не тільки хор, але й хореографічна група, якою тоді керував

прекрасний балетмейстер Дмитро Подвисоцький. Уявіть собі переповнену залу, забиті проходи, відкриті двері й люди за дверима... І від цієї маси падає на нас грім аплодисментів, вигуки схвалення, вимоги повторювати майже кожен номер! Ми були по-справжньому щасливі разом із нашими слухачами та глядачами.

Окрилені цим успіхом, зрозуміли, що стоїмо на правильному шляху, і стали працювати ще активніше та натхненніше. З Іваном Сем'янківим, нашим прекрасним адміністратором, об'їздили всю Україну. І всюди був великий успіх.

Та найбільше наше щастя в тому, що маємо такого непересічного керівника Будинку культури, заслуженого діяча мистецтв, як Володимир Біба. Без його підтримки та допомоги, без його захисту, я переконаний, «Дарничанки» уже не було б. Він завжди знаходив і знаходить вихід у найскрутніших ситуаціях.

ЦЕ - ТЕАТР НАРОДНОЇ ПІСНІ

- Ми багато їздили, набули ще більшої популярності, нас стали запрошувати на різні фестивалі, громадські та державні заходи. Але наступив 1997 рік, і я нагадав умови, згідно з якими був прийнятий на роботу. Звільняти мене бажання не було і знайшли таке рішення: щороку колектив обирає собі художню раду і тут же вирішується питання про обрання мене на роботу на наступний рік. За умови, якщо третина колективу не захоче мене бачити своїм керівником, я зразу ж подаю заяву про звільнення. Бо, де люди не довіряють керівникові, там творчості немає. Ось так і працюємо вже протягом десяти років.

У доробку - велика динамічна програма, виступаємо на найкращих столичних сценах, багато їздимо. Нас слухали в Австрії, Болгарії, Італії, Литві, Німеччині, Польщі, Росії, Румунії, Словаччині, Фінляндії, Франції, Чехії. «Дарничанка» - володар Гран-прі четвертого Всеукраїнського фестивалю-конкурсу колективів народно-хорового співу ім. Порфирія Демуцького. Про нашу творчість створено телевізійні музичні фільми: «їхав козак», «Співуча «Дарничанка», аудіоальбом «Єднаймося, люба родино». Колектив брав участь в озвучуванні та зйомках кінофільмів «Червоне вино перемоги», «Золота куля», «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», «Сорочинський ярмарок», першого українського телесеріалу «Роксолана».

Нами підготовлені нотні збірки «Дорога до мами», «Співає народний хор» і «Співає «Дарничанка».

Коли у нас відібрали танцювальну залу, розпалась і танцювальна група. Тоді знайшли вихід у тому, що затанцював хор. Бо справді ж, народна пісня, як правило, не статична. Одна й та ж людина і співає, і танцює, рухається. І рух - це складова нашої діяльності, нашої творчості.

Ансамбль сьогодні став, фактично, театром народної пісні. Тому кожну пісню, яку ми беремо до репертуару, розглядаємо з точки зору її сценографічного втілення. Пісні підбираються найрізноманітніші. Свої пісні, які я теж пишу, включаю до репертуару вкрай рідко, щоб не перетворити ансамбль в авторський колектив. Український народ створив сотні тисяч прекрасних пісень, тож є з чого вибрати. Обробки переважно роблю сам, щоб ансамбль мав свій неповторний репертуар. А це не так просто. Це велика робота, не завжди удача чекає на цьому шляху.

АМАТОРСЬКИЙ КОЛЕКТИВ ПРОФЕСІЙНОГО РІВНЯ

- Щороку звітуємо перед слухачами. Нинішнього - нам виповнилось 45. Реклами, фактично, не робили, тому що зала Будинку культури й без реклами не вміщує всіх бажаючих. Ви свідок цього. «Дарничанку» люблять, і це для нас - велика честь. Але й -відповідальність. Заслужену любов слід підтримувати і не розчаровувати тих, хто нам довіряє та сподівається на нас. А це найважче.

Тому думки про майбутній звіт беруть мене в полон на другий же ранок після звітного концерту. І вся надія в мене на наших людей. А вони - прекрасні! У нас немає жодної підставної особи. Бо чужак в жодному разі не дасть потрібного результату. Аматорам важче вчити нові пісні, дехто з них навіть нотної грамоти не знає. Я їх учу, і нові пісні ми розбираємо по нотах. Та коли вони вже вивчили пісню, то це такий ансамбль, якого «варяги» дати не можуть!

Ми не спроможні вивчити багато репертуару, але те, що вивчаємо, намагаємося робити на найвищому рівні. Тому працюємо над кожним твором довго, старанно, шукаємо композицію, драматургію, сценічне втілення, щоб пісня розцвіла всіма барвами.

Я вважаю, в Україні більше талантів, ніж того потребують професійні колективи. Багато хто з них не працює професійно хоча б через те, що у професійних колективах дуже низька зарплатня. Це, наприклад, стало однією із причин того, що більшість дарничан не поїхало з Анатолієм Пашкевичем до Луцька створювати Волинський народний державний хор. А він готовий був забрати з собою майже увесь колектив.

Так і у нас була можливість стати муніципальним ансамблем. Але люди не захотіли. Це - щоденні репетиції, заплановані концерти, виснажливі поїздки. І... мізерні заробітки. Та й колектив потрібно було б зменшувати. Мене це теж не влаштовувало. Бо таких ансамблів сьогодні в Україні одиниці. Всі професійні колективи менші, у них обмежений штат. А уявіть собі, коли сорок п'ятеро людей на сцені й вони дають тихесенький звук, піанісімо. Це ж краса неймовірна! Бо - це не п'ять, не вісім, а сорок п'ять осіб. І оцінити це явище можуть не тільки фахівці.

Коли така кількість людей працює на звук, то вона має неповторну динамічну шкалу, тембр, вона має унікальне розмаїття. І тому я не хочу меншого колективу. А люди не хочуть мати статус муніципального зі всіма його обмеженнями.

Ми дуже не любимо термін «самодіяльність». Уявіть собі самодіяльного хірурга, водія, пілота... А чому в музиці, у тій справі, якій я вчився професійно, має бути самодіяльність? Я студентів університету і учасників ансамблю навчаю однакової музики. Ми разом боремося проти самодіяльності, коли дехто це поняття використовує для виправдання невисокого виконавського рівня. Ми доводимо, що якість, рівень виконавської майстерності має бути високим незалежно від статусу колективу. Тому дарничани ставляться професійно й до розспівок, і до засобів виразності, витримують двогодинні, а то і більше, без перерви, репетиції. Я, працюючи в університеті, кажу відверто, що не бачу різниці між ними та студентами у ставленні до співу. Вони цій справі віддані до кінця - емоційні, живі, розкуті, здатні до імпровізації. І, як наслідок цієї роботи, за оцінками фахівців, наш аматорський ансамбль виступає та звучить на професійному рівні.

МИ СЮДИ ПРИХОДИМО ТВОРИТИ ДОБРО

- Розумію, що самовіддачу кожної людини слід стимулювати. Маю на кожного своєрідне досьє - коли і яке заохочення він отримав. Подарунок, подяку, путівку на оздоровлення дитини й тому подібне. Поза увагою не має бути залишена жодна людина.

Окрім цього, ми розвиваємося естетично, духовно: ходимо на різноманітні виставки, до театрів, музеїв, на екскурсії по місту, зустрічаємося з видатними людьми, буваємо на концертах у палаці «Україна», Українському домі, філармонії, знімаємось у кіно. Радіо, телебачення, преса для дарничан - звичне явище. Всі ці заходи обговорюємо, кожен висловлює свою думку. І якщо порівняти наших дарничан з тими, з ким вони працюють поруч не один уже рік, то можна переконатися, як вони виросли.

У колективі велика самоорганізація. Він собі обирає художню раду, старосту, мене як керівника, вирішує сам, без мене, всі технічні питання. А якщо людина внесе щось своє у роботу колективу, то вона вже швидко з нього не піде. Мені не хочеться втрачати цих людей. Тож вони самі приймають рішення та відповідають за них.

Дарничани люблять таку самоорганізацію, іноді навіть відпустки за основним місцем роботи погоджують з нашим колективом. І я не можу не захоплюватись самовідданістю цих людей. Тому за першої ж нагоди намагаємось віддячувати кожному. Так, беремо у концертні поїздки по Україні членів їхніх родин. Чи то на море, чи в інші цікаві місця. Бо це - люди особливі. Дехто із них встає о п'ятій годині ранку, щоб встигнути на роботу, але на репетиції не запізнюється і їх не пропускає.

Це - люди натхненні. Вони подають гарні ідеї, і я хочу, аби їхня творча фантазія не згасала.

У них гарні сім'ї, хоча більшість мають скромний матеріальний достаток. І коли сьогодні багато хто кинувся у пошуки матеріального за рахунок духовного, вони цього не роблять. Хоча, звісно, без матеріального теж не обійтися. Але щастя не в матеріальних накопиченнях, а в балансі матеріального та духовного, як це зрозумів колишній наш співак, який другий рік успішно працює в Англії, але телефонує щотижня, бо не може жити без «Дарничанки».

Ми об'їздили більшість областей України з програмою «Єднаймося, люба родино!» І одна газета писала, що там, де співає «Дарничанка», всі в залі стають українцями. Ми дійсно заради цього їздимо. Хочемо нагадати слухачам без мітингів, що вони не малороси, у яких віками вбивали генетичну пам'ять, а діти великої, талановитої, вільнолюбної нації, яка має не тільки щедру багатотисячну історію, але й прекрасне майбутнє. І люди до нас звертаються з подякою рідною українською мовою.

Є ще одна свята для нас річ. Ми без будь-яких умов їздимо до батьків членів нашого колективу. Даємо концерт для односельців, вклоняємося батькам, зав'язуємо хустинку матері. Співаємо «Многії літа» батькам, учителям, односельцям за те, що подарували нам таку людину.

У нас прекрасна атмосфера в колективі, дарничани люблять одне одного, але до цього ми йшли непросто. Де з ким довелося навіть розлучитись. Я категорично забороняю конфліктувати, хоча під час поїздок бувають дуже некомфортні ситуації. Ми взяли за правило, що ніхто не має права сказати зневажливе слово  на  адресу  колег або керівників інших колективів. Вони роблять не так, як ми, але ми дякуємо Господу, що вони працюють. Можливо, і ми робимо щось не так, як би то комусь хотілося.

Ми прийшли сюди творити добро. А добро творять добром.

З ДУМКОЮ ПРО МАЙБУТНЄ

- Заохочуємо людей до співу, проводячи вечори «Дарничанка» скликає друзів». Приїздять люди зі всього Києва, навіть з інших міст. Ми любимо пісню й любимо своїх гостей за те, що і вони її люблять.

Ансамбль має багато показових виступів, проводить майстер-класи, творчі лабораторії, семінари для керівників творчих колективів України та зарубіжжя.

Ми стали повноправним суб'єктом радіоефіру. І дуже допомогла нам у цьому наша улюблениця Галина Верховинець. А тепер «Дарничанка» звучить в ефірі вже без наших зусиль, бо у цьому є громадська потреба.

Контактні й практично не відмовляємося від запрошень виступати, є колективним членом Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка, маємо добрі стосунки з багатьма трудовими колективами.

Планів у нас багато. Думаючи про майбутнє, докладаємо усіх зусиль для того, щоб зберегти все краще, що було у нашій далекій і недалекій історії. Бо сьогодні нищимо багато чого доброго, а поганого набираємося.

Наш колектив оберігає та передає молоді все те краще, що живе століттями.

Можна закупити за кордоном фахівців і зробити свої симфонічні оркестри, як це роблять корейці, можна закупити цілий оркестр за кордоном, не маючи свого, але ніхто і нізвідки не завезе нам нашу унікальну народну пісню, наш унікальний український мелос, якщо ми його не збережемо і не передамо новим поколінням. Тому робимо все для того, щоб не обірвалась тоненька ниточка між минулим і майбутнім.

Як казав Іван Франко: «Я для геніїв грядущих поле дикеє орав». Ось ми і «оремо», як можемо. Робимо все для того, щоб той, хто прийде після нас, робив це ще краще.

Записав Юрій МЕДИНСЬКИЙ

У НАС СВІЙ ДУХ

- Я прийшла до «Дарничанки» у вісімнадцять років і співаю вже понад п'ять літ. Цей колектив мене багато чому навчив. Я стала, як кажуть мої друзі, набагато кращою, та навіть якась дорослість, мудрість у мене з'явилась, незважаючи на вік. Навчилась стриманості та розкутості, навчилась триматись на сцені. Петро Олександрович дуже мудрий педагог, він мене навчив посміхатися невимушено, вільно. Тепер я знаю, що посмішка - основа успіху.

Щаслива з того, що знаходжусь саме тут і просто не уявляю собі життя без «Дарничанки», бо не знаю, як без неї воно склалося б.

Тут завжди допоможуть, в яку б годину доби ти не звернувся, ніколи не залишать у біді. В нас свій дарничанський дух: і взаємоповага, і взаємопідтримка, і взаємоспівчуття, і взаєморадість. Це завжди було, є і буде.

Катерина ГОВОРОВА

ВІДЧУВАЮ ПРИСУТНІСТЬ МАМИ

До «Дарничанки» мене привела мама, коли мені було шість чи сім років. Тоді був такий колектив як «Дарничаночка», де співали діти учасників ансамблю. І з тих пір я весь час із цим колективом. Навіть коли були якісь перерви, знову приходив сюди, бо спілкування в ансамблі відволікало мене від міської колотнечі. Тут спілкуюсь зі справжнім мистецтвом, щирими добрими людьми, справжніми патріотами України. Тут із задоволенням співаю, а ще пишу вірші, музику, тобто створюю свої пісні, які, сподіваюсь, з часом почують люди.

«Дарничанка» мене багато чому навчила, та й не могла не навчити, бо тут проводжу дуже багато часу. Я навчився поважати старших людей, їхні погляди, думки, навчився цінувати мистецтво, відчувати у кожній пісні її душу, знаходити щось рідне.

В ансамблі відчуваю себе продовженням мами, яка тут співала і якої, на жаль, уже немає з нами. У мене був період, коли я хотів піти з цього колективу, але думки про маму мене зупинили. Маю тут замінити її. Коли йду на репетицію тою ж самою дорогою, якою ходила мама, відчуваю її присутність. І це мене надихає. Я зрозумів, що хочу сюди ходити завжди. Коли учасники ансамблю спілкуються десь за кулісами, то для мене дуже важливо це бачити. Я уявляю, що мама теж десь тут. Серед нас.

Тарас МЕЛЬНИК

СПІВ СТАВ ЖИТТЄВОЮ ПОТРЕБОЮ

- До «Дарничанки» прийшов у 1989 році. А до того, одразу після закінчення школи, співав у Кременчуцькому народному хорі, у «Чумаках» і «Родені».

Сюди прийшов тому, що керівником хору був Валентин Швиденко і в хорі звучали ті пісенні шедеври, яких мене навчив дядько на Полтавщині.

А коли керівником став пан Петро Андрійчук, хор зазвучав ще краще, по-новому. Мені дуже сподобався сам звук, цей чотири- і більшеголосий спів. І моє хобі стало життєвою потребою. Хоча я співаю все своє свідоме життя.

Наш ансамбль мені подобається ще й тим, що всі знамениті українські народні пісні, які ми виконуємо в обробках Пашкевича, Авдієвського, Андрійчука, зробили «Дарничанку» справжнім мистецьким явищем. Це справді унікальний вокально-хореографічний драматичний колектив. І наша розкутість на сцені, професіоналізм звучання - результат наполегливих репетицій. І це роблять люди на громадських засадах.

У цьому і є, мабуть, причина того, що за мої вісімнадцять років у ансамблі не було жодного концерту без аншлагу. Чи то у Києві, чи деінде в Україні, чи за кордоном.

Віктор ДУБИНА

ЦЕ МОЄ ЖИТТЯ

- Вже тридцять п'ять років, як я співаю у «Дарничанці». Ми сюди приходимо не на роботу, а співати, бо це нам подобається. В нас душа лежить до пісні. Тому наш керівник бере такі твори, які не виконують інші колективи. І тим ми відрізняємось. їх дуже важко учити, але ми все долаємо заради того, щоб побачити, як люди співають разом з нами, сміються або плачуть. Як сидять у холодному клубі при мінусовій температурі, тримаючи пляшки з гарячою водою для обігріву. Тоді віддаєш усе, що умієш.

У нас багато людей, які співають по 20, 25 років. Є й молодь. Ми дуже раді приходу молоді.

«Дарничанка» для мене ~ все. Це частина мого особистого життя, це наче моя родина. Третина ж віку! Це таке місце, куди приходиш відпочити. Прийшла, поспілкувалась з прекрасними, дружніми людьми, поспівала з насолодою і йдеш, збагачена душею.

Катерина СУЛИМА, староста ансамблю