ЗАМІСТЬ БАЛАЧОК - ДІЛО

Лариса ОСТРОЛУЦЬКА

Школа естетичного виховання в бурхливому морі ринкової економіки?

Можна було б пригадати класичний вираз: коли гримлять гармати — музи мовчать. Нині, коли людині доводиться відстоювати своє право на нормальне життя, на працю, на заробіток, зрештою, на хліб і воду... Які там музи?!

Але загляньте до вестибюля будь-якої з шкіл естетичного виховання — особливо в той час, коли відбувається набір учнів. Натовпи батьків, бабусь-дідусів з дітьми під дверима свідчать про справжнісінький бум. Люди прагнуть «втиснути» своє дитя — в студії, гуртки, класи, — прагнуть дати йому освіту і — ледь не з пелюшок...

І це, на думку Олени Рябокінь, заслуженого працівника культури України, директора Київської школи мистецтв. № №3 - не просто знамення часу — це певний прогноз на майбутнє держави. Люди терплять важку матеріальну скруту, відмовляють собі у необхідному, — але вони переконані, — все минеться, настануть інші часи, — для держави, суспільства, кожної сім'ї, і в ці часи найголовніше буде значити, що являє собою людина. Від цього залежатиме її статус у суспільстві. Отож, не гаючись, треба готувати дітей до нової перспективи.

І така настроєність батьків, якщо хочете, краще, ніж будь-що свідчить, що держава стає на ноги. Не обманути б тільки цих надій.

Школа мистецтв № 3, що є найстарішою і однією з двох на столичному масиві Троєщина, незабаром відзначатиме своє десятиріччя.

Крім того, що тут професійно залучають до прекрасного, в школі панує філософія Василя Сухомлинського: доброта, любов, повага до особистості. Дивно, що з такими принципами ця школа умудряється триматись на фінансовому плаву.

Щоб зрозуміти природу феномена, варто побачити його у розвитку. Адже 10 років тому школа задумувалась як стандартна класична музична школа, в яких все регламентувалось: чого і скільки має припадати на душу населення.

Коли ж кілька років тому у школі відкрили дошкільне, а воно госпрозрахункове (читай — платне) відділення, прізвище Олени Рябокінь, що називається «відмінювали» вздовж і впоперек на освітянських нарадах. А зараз очевидно — це був єдиний шлях для збереження інтелектуального потенціалу школи — адже тут традиційно до викладання запрошували найкращих педагогів, знавців справи. Зараз її ставлять за приклад.

Однак з'явилися проблеми іншого плану. Як знайти золоту середину: дати можливість триматися на плаву школі, і утримати плату на такому рівні, аби більшість батьків могли дозволити собі дати дитині додаткову освіту — художню, музичну, театральну, хореографічну, навчити мовам і комп'ютерній грамоті. Нині плата за навчання — 20— 30 гривень. Існує система пільг: якщо дитина відвідує два і більше відділення, якщо двоє і більше дітей навчаються з однієї сім'ї тощо.

— Прикро, що подібні школи опинилися на межі виживання, — ділиться Олена Рябокінь. — Нам пропонують рятуватись самостійно. Але хто це зможе? Треба шукати кошти, тобто встановлювати непосильну плату за навчання, або впускати орендарів. Але нам самим місця мало. Та й скільки тої орендної плати? Добре, що все-таки районна адміністрація йде назустріч. Ось і нині допомагають з ремонтом приміщення... Я розумію, що економічна скрута не дає змоги належно підтримувати всі подібні заклади. Але тоді держава, через свої органи, повинна визначити пріоритети, піти шляхом створення сильних муніципальних шкіл естетичного виховання. Новий статус означав би і визнання і підтримку. Йдеться не про елітні, а радше — еталонні школи — острівці того, як має бути.

Ось уже кілька років Олена Василівна і її колеги просять віддати школі якесь із приміщень жеків на новобудовах. А ще краще — два. В одному мріють створити дитячий театр — справа в тому, що театральне відділення має кілька прекрасно поставлених спектаклів, концертів, є дитячий духовий оркестр, який постійно запрошують на різні районні заходи. Є єдиний в Україні ансамбль хлопчиків-віолончелістів, чий професіоналізм і натхненне виконання відзначені багатьма призами...

У другому жеку педагоги школи мистецтв мріяли створити хореографічну школу: в ній балет, гімнастика, аеробіка... Але ні одній, ні іншій мрії не судилося поки що здійснитися.

Олена Рябокінь любить повторювати історичний факт: коли Наполеона гнали з Москви, до нього прибув гонець — підписати... статут театру. Так що неправда, що «музи мовчать». У них своє завдання в кожному історичному періоді.

— Особистість учителя — як ніколи грає визначну роль, — стверджує Олена Рябокінь.— Хіба віолончель, навіть у музичній школі — найпопулярніший інструмент? Аж ніяк. Але учні «йдуть» на особистість вчителя — Олександра Тищенка... У нього — аншлаг, і призи на будь-яких конкурсах — їхні... Те ж і звикладачами-піаністами. їх у нас півтора десятки, але учні просяться до Балан і до Балюри. Наші випускники не йдуть «поголовно» до художніх і музичних училищ, в консерваторію. Можливо, інколи навіть образливо вчителю. Наприклад: у нас навчалась на образотворчому відділенні Юля Крутько, дуже талановита дівчинка, ще до закінчення школи мала кілька власних ілюстрованих книжок— а вступила до економічного інституту. Те ж — Оля Горохівська, багато інших випускників. Ми не прагнемо підготувати професіоналів: головне — це розвинути в дитині естетичні смаки, пробудити таланти. І, до речі, наші діти на різних конкурсах практично завжди забирають найпрестижніші нагороди. Але не це головне. Головне — допомогти сформуватись духовно багатій людині. Ось тому ми виношуємо ще одну ідею: створити при школі щось на зразок Інституту благородних дівиць, і звісно, — кавалерів. Тобто, запропонувати учням комплексну програму естетичного спрямування: одночасно давати ази і музики, і хореографії, образотворчого мистецтва, при щеплювати гарні манери, етичні правила. Я чомусь гадаю, що в схожому напрямі працює чимало колег, і хотіла б якось дізнатись і про їхні пропозиції. Ми не можемо чекати, доки стане заможнішою держава, можливо, навпаки, наша допомога сприятиме тому, аби вона швидше ставала багатішою — як у матеріальному, так і в духовному сенсі.