— Мій батько був учасником війни, льотчиком,— пояснив Олександр Іванович.— Після поранення закінчив курси і залишився в армії авіатехніком. Саме він приохотив мене до цієї справи.

Коли ж у пана Олександра народився власний син, історія повторилася. Вже у п’ять років малюк тримав у руках перший свій літак, який вони “збудували” разом з татом. Це була кордова модель. Через два роки її змінила складніша, радіокерована. Нині дванадцятирічний Сашко — рівноправний співробітник сімейного конструкторського бюро, а літає навіть краще за батька. До речі, розмовляючи із авіамоделістами, ви ніколи не почуєте фраз на кшталт “поїдемо запускати літак”. Тільки так: завтра польоти, дуже хочеться літати...

— Про нас ще кажуть: це льотчики, котрі бояться літати. Адже робимо все, що й справжні пілоти, але з землі,— зауважує Олександр-старший.

Приміром, модель спортивного літака Екстра-2000 виконує всі фігури вищого пілотажу: бочку, петлю, штопор, може летіти догори колесами, зависати у повітрі на одному місці. Повністю відповідають оригіналам німецькі винищувачі “Мессершмідт” та “Фокке-Вульф”. А зовсім маленький “Любитель політати” (так перекладається з англійської назва цієї машини) спеціально пристосований для показових виступів. Його швидкість невисока, фігури виконує у сповільненому темпі, тому глядачі з неабияким задоволенням спостерігають за ним. Та й запускати таку модель можна навіть на шкільному спортивному майданчику, тоді як для більшості її “сестер” необхідний великий аеродром.

Сім’я Баркових зазвичай виїжджає на польоти на “Чайку”. Мама Тетяна не тільки виконує роль стюардеси, як жартують її чоловіки, а й сама інколи “бавиться” планером. На цьому аеродромі можна, як кажуть, і себе показати, й на витвори інших аматорів подивитися. Взагалі авіамоделізм — це не одне захоплення, а кілька. Тут і технічна творчість (причому потрібно не тільки вміти “читати” креслення, робити необхідні розрахунки, а й працювати руками), і спілкування з однодумцями, й естетична насолода, і відпочинок на свіжому повітрі. А, думаєте, адреналіну наземні пілоти отримують менше, ніж справжні? Ось піднімається в небо вимріяний, вибудований тобою літак, і тепер його тримають тільки крила. Та ще невидимі хвилі радіозв’язку: авіамоделіст керує своїм дітищем за допомогою важелів на пульті. Але один невправний рух — і цілий рік копіткої роботи може вмить перетворитися на купу уламків.

Зараз Олександр-старший та Олександр-молодший працюють над американським “Стелсом”. Далі у плані російський МІГ-21, який, щоправда, доведеться адаптувати під двигун внутрішнього згоряння, бо реактивні в авіамоделізмі не застосовуються. В усякому разі, вітчизняному. Бо один такий двигун може коштувати п’ять тисяч євро. А поки що у перерві між літаками Олександр Іванович із Сашком узяли, та й “склепали” із старих велосипедів веломобіль.

Елегантний двомісний екіпаж має крейсерську швидкість 20—25 кілометрів на годину, крутити педалі на ньому навіть легше, ніж на звичайній двоколісній машині. Комп’ютер на передній рамі показує, яку відстань подолано, з якою швидкістю. Ліхтарі та габаритні вогні убезпечують рух темної пори. У невеличкий багажник можна завантажити усе необхідне, приміром, для риболовлі, а зручні сидіння легко перетворюються на не менш зручні місця для відпочинку біля багаття, у наметі. На такому екологічно чистому, корисному для здоров’я (адже забезпечує добре фізичне навантаження) транспорті можна кататися у найближчому парку, робити “вилазки” на природу, з’їздити на дачу врешті-решт.

— Цікаво, куди ж потягне Сашка, коли виросте? — зірвалося в мене запитання, на яке, здавалося, відповідь і так відома: звісно, техніка. Але Олександр Іванович рішуче заперечив: “Літаки — це хобі, а наш фаховий інтерес — медицина”. Ось тут і з’ясувалося, що хоча Барков-старший свого часу вчився у престижній київській фізико-математичній школі, а потім на механіко-математичному факультеті Національного університету, все ж не зміг опиратися давній мрії й зрештою знову став студентом — медінституту. Закінчив цей вуз, інтернатуру, працює над кандидатською дисертацією. Нині разом із викладачами й випускниками столичного університету створює новий медичний заклад, де високо цінять не тільки його здібності лікаря-терапевта, а й вміння “розібратися” з будь-якою апаратурою.

Що стосується Баркова-молодшого, то він, крім того, що будує літаки, ще й опановує дві іноземні мови, грає на губній гармоніці, акордеоні, сопілці, займається спортивно-бальними танцями, а також встигає підробляти санітаром у стоматологічній клініці. І вважає це надзвичайно цікавою справою! Звісно, дивиться він на свою роботу крізь призму сучасних проблем медицини. Приміром, справжню революцію у стоматології спричинить клонування ясен людини. Якщо це стане можливим, то вдасться перемогти дуже небезпечного й підступного ворога — пародонтоз, через який втрачаються цілком здорові зуби. А що найвизначніші відкриття зараз робляться якраз на межі різних галузей знань, то саме таким всебічно обдарованим молодим дослідникам, яким, хочеться сподіватися, стане у майбутньому Олександр Олександрович, як мовиться, і карти до рук.

Отакі вони, чоловіки родини Баркових. Але, між нами, чого б вони досягли без своєї мами і дружини? Причому Тетяна Іванівна не тільки берегиня домашнього вогнища. Адже їхню оселю по праву можна назвати також і художньою галереєю. Майстерно вигаптовані картини зустрічають вас уже у коридорі. Є вони в усіх кімнатах, а на кухні взагалі міні-виставка.

— У них — своя лабораторія, у мене — своя,— усміхається пані Тетяна.— Я до них не заходжу, коли робота кипить, а вони мене не чіпають, як вишиваю, самі собі раду дадуть, вечерю приготують. Скільки випадків, коли захоплення одного із членів сім’ї призводить до сварок та непорозуміння... А в цій родині вважають, що саме завдяки хобі у них немає жодних чвар. Їм цікаво разом, цікаво жити на світі.

І навіть “кар’єра” вишивальниці у Тетяни Іванівни почалася з того, що їй хотілося зробити людям щось приємне. Адже настрій, думки, почуття, з якими митець створює картину, обов’язково в ній відіб’ються. Отож дарувала рідним, знайомим, колегам вишивки, зроблені власними руками. Поступово робіт ставало все більше, змінювався рівень виконання. Це були вже не аматорські саморобки, а справжні художні полотна. Нещодавно у кінотеатрі “Флоренція” ( у Деснянському районі пані Тетяна працює завідуючою бюро приватизації) відбувся дебют гаптувальниці Протчевої. Хоч і невеличка, але персональна виставка, на якій багряно-золоті кольори Хохломи сусідять з біло-блакитним колоритом Гжелі. Розписи, характерні для цих старовинних промислів, найбільше припали до душі майстрині, і вона залюбки відтворює їх на полотні хрестиком.

Дуже любить Тетяна Іванівна розглядати чужі роботи і отримує від цього справжнє задоволення. “Хотілося б більше спілкуватися з іншими вишивальницями,— ділиться місткиня.— Навіть намагалася знайти у Києві якийсь осередок аматорів гаптування, та не вдалося”. Тож зараз вона виношує думку організувати такий центр самотужки. А ще налагодити зв’язки з закордонними гільдіями вишивальниць. Можливо, тут допоможе шотландець Девід Стобс, який приїздив до 290-ї школи, де вчиться син Баркових, на запрошення благодійного фонду “Лелека”. Вражений творчістю киянки, пан Стобс пообіцяв посприяти знайомству українських майстринь із членами гільдії, що діє у містечку Дрімен під Глазго.