Картини Валерія Франчука є у Віктора Ющенка

Майстерня 55-річного київського художника Валерія Франчука розташована на другому поверсі дитячої школи ”Гроно” на Троєщині. На вхідних дверях із фанери фломастером написано: ”Ти зачинив вікно?”.

— Колись я не зачинив вікно в коридорі, — пояснює пан Валерій, — а мені сюди петарду кинули. Боюся, щоб картини не спалили, тому вікна завжди зачиняю.

Художник у світло-сірих штанах і бежевому светрі. На ногах — легкі шльопанці. Дві кімнати в його майстерні заставлені засохлими квітами.

— Я все малюю з пам’яті, — пояснює господар. — Тільки квіти не хочу. Лишив сухі, щоб дивитися на їх будову. Сьогодні працював над цим, — показує полотно в жовто-синіх тонах із деревами на передньому плані. — Це — ”Верби мого дитинства”. Он Глибока долина, що між моїм рідним селом Зелена на Хмельниччині та сусіднім селом Васьківчики, куди я ходив до школи. Долина неглибока, але люди там зустрічали таємничих істот. І ходити було страшно.

У кого з політиків є ваші картини?

— У Віктора Ющенка, Івана Драча, Павла Мовчана, Дмитра Павличка, Євгена Сверстюка. Навіть у штабі Чорноморського флоту є моя картина — церква. Але не пам’ятаю вже яка.

Франчук каже, що за місяць малює 11 картин. Усі пише будівельними шпателями.

— Якось я штукатурив хату, — розповідає. — Коли затирав на стіні дірки, подумав: алебастр такий же м’який, як і фарба. На другий день ремонт мене вже не цікавив. Я купив фарби й полотно, і в напіврозваленій кімнаті малював картину. Шпатель після довгого використання стає гострий, як бритва. Але за 16 років я не порізав жодного полотна.

Коли почали малювати?

— На 10-місячні платні курси художників-оформлювачів пішов після армії. Потім з третього разу вступив до Київського художнього інституту. На графічний факультет — на живопис вступити було нереально.

Хтось із ваших п’яти братів теж малює?

— Старший Петро все життя працював учителем малювання. Потім став директором школи. І про картини вже не думав.

Те, що я став малювати — диво. Адже у п’ять років упав з 14-метрової скирти і поламав обидві руки. Та, коли летів, відчув, що мене щось тримає. Тоді я повірив у Бога.

Давайте я вам зараз картину намалюю, — несподівано пропонує.

Бере картон розміром із журнал, ставить його на мольберт. На стіл вичавлює з тюбика білу фарбу, розмішує її з сірою:

Моя картина коштує менше тисячі доларів. Але є такі, що не продаються

— Важливо, щоб була невеличка ”вода”, — пояснює і додає жовтого кольору. — Жовтий і коричневий — самодостатні. У мене більшість полотен саме в цих тонах. Ось — дерева, ось — чагарник. Підсохне — я сюди додам деталей, і буде справжня картина. У якийсь момент я відчуваю, що вона починає жити своїм життям. Тому краще останній мазок не робити. Він часто буває тим ударом, який умертвляє картину. Таке було вже кілька разів.

А наша розмова вас не відволікає від роботи?

— Коли я пишу картини, навмисне вмикаю радіо — щоб не здаватися самотнім.

Ходимо майстернею.

— У мене два стелажі. На одному картини із циклу ”Плоди саду людського”, на другому — полотна із циклу ”Розгойдані дзвони пам’яті” — про голодомор, — пояснює.

Скільки коштує ваша картина?

— Менше тисячі доларів. Але є картини, які не продаються — ”Засмучений Спас” і ”Сад любові”. На своє 50-річчя у галереї ”Лавра” готував виставку. За кілька годин до початку презентації загорілося кафе в сусідній кімнаті. Полум’я пішло в залу, де стояли мої 150 картин. ”Засмучений Спас” і ”Сад любові” стояли проти вогню. І полум’я їх не торкнулося. А більшість полотен довелося реставрувати.

Проходимо в іншу кімнату. Там всю стіну займає картина, на ній люди зривають із дерева яблука.

— Моя мама завжди казала: ”До Спаса яблук не їсти!”. Але ми часто крали їх в сусідчиному саду, — сміється.

Підходимо до картини ”Старий Поділ”.

— Замість цих одноповерхових будинків на вулиці Петрівській тепер гаражі. Я шість років жив там, коли вчився у художньому інституті, — розповідає художник. — Потім, коли переселився в гуртожиток, до цієї ж хазяйки підселилася моя майбутня дружина, Аполлінарія. Колишню хазяйку я навідував: то хату полагодити, то гвіздок забити. Поля спочатку прийняла мене за бандита — я був у чорному, із довгою кучерявою бородою.

Ось картини моєї Полечки, — Франчук показує на шафу, де висять автопортрет дружини, їхній сімейний портрет і Мавка з ”Лісової пісні”. — Поля зараз не працює. Займається 12-річною донькою Марією. Доця перейшла на шостий курс дитячої академії мистецтв.

1950, 10 вересня — народився в селі Зелена Хмельницької області в сім’ї ланкової та механізатора
1955 — поламав обидві руки
1970 — ледь не втопився у Південному Бузі
1981 — одружився з Аполлінарією
1983 — народився син Михайло
1993 — з’явилася дочка Марія
2006 — провів понад 80 персональних виставок

Аліна СТРИЖАК