Гордійчук, Ірина. Український Чаплін - Борислав Брондуков

Гордійчук, Ірина. Український Чаплін - Борислав Брондуков : 1 березня воістину народному артистові минуло б 75 років // День. - 2013. - 5 берез. (№ 40). - С. 11 : фото.

Український Чаплін — Борислав Брондуков

 
1 березня воістину народному артистові минуло б 75 років
КАДР ІЗ ФІЛЬМУ «ГАРАЖ» / ФОТО З САЙТА 1001material.ru

Цього дня в київському Будинку кіно відбувся вечір пам’яті актора. Людей прийшло небагато, але це були однокурсники, молодші колеги, навіть викладачі. І просто глядачі, які пам’ятають цього ні на кого не схожого артиста, який зіграв в 130(!) фільмах. Причому головна роль у Борислава Миколайовича була, по суті, одна, у простій і зворушливій картині Леоніда Марягіна «На Вас чекає громадянка Ніканорова», де партнеркою Брондукова стала неповторна Наталія Гундарєва. Всі останні роботи — другорядні, епізодичні ролі. Але які! Хіба ж можна забути привабливого гультяя Федула з «Афоні» з реплікою, що стала хрестоматійною: «Жени рубль, родич!»?.. Або простодушно самовпевненого інспектора Лестрейда, який завжди хотів перемогти і завжди програвав Шерлоку Холмсу?.. А невдалий жених з «Гаража»?.. Лже-Колбасьєв в «Ми з джазу»?.. Денлі з «Людини з бульвару Капуцинів»?..

Коли говорять про ці досконалі замальовки, які зробив в кіно Борислав Брондуков, частенько вживають порівняння «діамант». Не хочеться повторюватися, але ж, дійсно, важко дати більш змістовне визначення невеликим епізодам (інколи лише декілька хвилин екранного часу), за якими читається ціле життя, зазвичай, непроста історія, характер маленької людини. Це вже не тільки професіоналізм, ремесло актора — це природне, природжене лицедійство, коли можна лише розвести руками і констатувати — поцілований богом.

Сьогодні важко уявити, але у всіх цих 130 фільмах, де в титрах стоїть прізвище Брондуков, міг значитися який-небудь інший (нехай навіть не менш талановитий, але інший!) актор. Артистом Боря Брондуков дійсно став випадково. Закінчив технікум, працював виконробом на будівництві, потім на заводі «Арсенал», де грав у народному театрі. Таких історій безліч, і часто вони закінчуються, не розпочавшись. Але Брондукова побачив на сцені хтось із викладачів театрального інституту і порадив продовжити навчання. Він ризикнув, проте коли прийшов здавати документи, почув образливі слова: «З такою зовнішністю виконробом працювати потрібно, а не в театральний проситися». Вступився за майбутнього народного артиста, як розповідають, тодішній ректор вишу Микола Задніпровський, який сказав: «Негайно прийміть документи! Пригадаєте мої слова — він буде знаменитим!» Так вирішилася доля Борислава Брондукова. Він став актором.

До кіно і популярності, щоправда, було ще далеко. Після закінчення інституту — недовга служба в театрі російської драми імені Лесі Українки. Звільнення звідти. Більше на сцену Борислав Брондуков ніколи не виходив. Він став актором кіностудії імені Довженко. І найпершу свою роль зіграв у фільмі Сергія Параджанова «Квітка на камені». Потім були роботи в Ельдара Рязанова, Ігоря Масленнікова, Георгія Данелії, Івана Миколайчука, Леоніда Осики, інших іменитих режисерів.

Георгій Данелія, згадуючи про фільм «Афоня», говорив: «... найбільшу кількість оплесків на творчих зустрічах в кінотеатрах зривав алкоголік, мерзотник і закінчений негідник Федул, якого в нашому фільмі чудово зіграв Борислав Брондуков. У костюмі й гримі Боря був настільки органічний, що коли під час зйомок в ресторані (ресторан ми знімали вночі в Москві) він вийшов на вулицю покурити, швейцар ні за що не хотів пускати його назад. Брондуков пояснював, що він актор, що без нього зйомки зірвуться, швейцар не вірив. Говорив: «Багато вас тут таких артистів!» Брондуков наполягав. Швейцар пригрозив, що викличе міліцію. І викликав би, але тут на вулицю виглянула моя помічниця Рита Рассказова. «Бориславе Миколайовичу, ви тут! — зраділа вона. — А там паніка: куди актор подівся?!». « Невже він і справді артист?! Треба ж!» — здивувався швейцар.

...А пізніше, коли знімали «Сльози капали» в Ростові — Ярославському, я в готелі, у себе в номері, раптом почув, що хтось співає в ресторані французькі пісні. Спустився. Стояла пізня осінь. Народу в ресторані було мало. На сцені з мікрофоном в руці стояв Брондуков і співав пісню з репертуару Іва Монтана. І це був вже не доходяга й алкаш Федул, а елегантний, пластичний і чарівний французький шансоньє. Шкода, що ця грань його таланту так і залишилася нерозкритою».

Сам Борислав Брондуков дуже любив свого героя механіка Ликіна із забутого в наш час фільму друга режисера Ельдара Уразбаєва «Дивись в обидва!». Продовжував зніматися і після першого інсульту, що стався 84-го, і після другого. Останній раз на екрані Борислав Миколайович з’явився 1997-го в стрічці «Хіппініада, або Материк кохання» (режисер Андрій Бенкендорф). Третій інсульт, і довгі, нестерпно важкі 6 років без руху і можливості говорити. Борислав Миколайович не хотів в цей час нікого бачити, окрім дружини Каті й синів.

...Про все це згадували на вечорі, присвяченому акторові. Було душевно, смішно і, звичайно, сумно. А мене вразила анкета 50-річної давності, на яку відповідав студент 3 курсу театрального інституту Боря Брондуков. Її зберіг його викладач. «Що вам подобається в житті?» — «Гарне життя...». «Що ви любите в житті?» — «Мистецтво». «Чи потрібний вам Бог?» — «Особисто мені — ні. Я не вірю. Але в скрутні хвилини згадую...». На багато питань анкети — коротко: «Щиро відповісти не можу...».

Аркуш паперу з простими відповідями нікому тоді невідомого студента, написаними, напевно, десь на лавці під час перекуру, який в той момент, півстоліття тому не мав жодного значення, повернув всіх присутніх — хто любив цю людину, дружив з нею, хто дивиться і посміхається під час фільмів за його участю — до нього живого і щирого, справжнього в кожному кадрі Борислава Брондукова. Щоб пам’ятали...

ДОВІДКА «Дня»

Брондуков Борислав Миколайович.

Народний артист Української РСР (1988), перший лауреат Державної премії України імені Олександра Довженка (1995)

Народився 1 березня 1938 року в селі Дубова Поліського району Київської області.

Закінчив будівельний технікум. Працював виконробом на будівництві, на заводі «Арсенал».

У 23 роки вступив до Київського театрального інституту імені І. Карпенка-Карого.

Після його закінчення служив в Національному академічному театрі російської драми імені Лесі Українки. Потім — робота на Національній кіностудії імені Олександра Довженка.

Знявся у 130 фільмах.

Був двічі одружений.

У другому шлюбі з Катериною Дяченко виховав двох синів — Констянтина (1970) і Богдана (1979).

Помер 10 березня 2004 року. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Ірина ГОРДІЙЧУК, для «Дня»
 
 
Знайшли помилку у тексті?
Будь ласка, виділіть її  та натисніть Ctrl + Enter