«Я люблю подорожувати світом і популяризувати Україну. І вважаю, що вишивка — це найвдаліший спосіб познайомитися з нашою країною, культурою. Що більше іноземці бачитимуть і розумітимуть нашу культуру — то більше довірятимуть нам. Отак культура рухає політику й економіку».

— Вишиваю я з дитинства, хоч мене ніхто спеціально не вчив, — згадує Тетяна Іванівна. — Коли ще була малою, мама з татом на день народження подарували велику книгу-альбом про вишивки різних регіонів України, I підписали: «Танюші у добрі руки». Книгу бережу й досі. І вважаю її батьківським благословенням. Але тоді я не думала, що це стане справою мого життя. Мріяла бути вчителькою математики — як і моя мама. До речі, коли вона вийшла на пенсію, то вела гурток вишивання для дітей. І до нас завжди приходили її учні.

Свою мрію вчителювати пані Тетяна не полишила, але вищу освіту вирушила здобувати у технічному університеті. По­тім планувала ще й другу — педагогічну. Але в Києві на заочний киян не брали, в Умані теж відмовили: «У вас, у столиці, є свій педагогічний». І тепер, коли пані Тетяна проводить для дітей екскурсії та майстер-класи, то почуваєть­ся вчителем і дуже тим тішиться.

Втім, і до вишивання вона повернулася не одразу — лише 12 літ тому. Навчання, 20 років роботи у відділі приватизації району, народження й виховання сина — якось не до творчості було. Коли ж вільного часу стало більше, згадалося й дитяче захоплення.

Тепер математичний склад розуму дуже допомагає пані Тетяні у творчості! Із науковою точністю і задоволенням вираховує кількість ниток, враховує щільність тканини, створює схеми. Без чіткого розрахунку ніяк: на один хрестик помилишся — не вийде малюнок.

— Десять років тому, ще мама була жива, ми сиділи на кухні, і я запропо­нувала: а давай зберемо всі наші робо­ти, оздобимо в однакові рами і зроби­мо колекцію, з якою я подорожуватиму світом. Про мандрівки я теж мріяла завжди, — згадує пані Тетяна. — Колекція вийшла невелика: переважно ікони. Перші виставки були у кінотеатрі «Флоренція». Там мої роботи помі­тили представники міністерства економіки, і мене запросили на іміджеву вис­тавку в Японію (місто Нагоя). Такі заходи тривають по 6 місяців і прохо­дять раз на 5 років (починаючи з 1865-го). Україна в 2005-му брала участь уперше, тож треба було гідно показати себе... У 2006-му була агровиставка в Тель-Авіві (Ізраїль), де мене попросили оформити стенд вишивкою, щоб привернути увагу відвідувачів. У 2010-му на виставці в Шанхаї (Китай) співро­бітники нашого павільйону всі були в краватках моєї роботи. Там до мене підійшов один відвідувач і захотів придбати не просто кілька сувенірів, а всі мої вироби. Через перекладача спитала: навіщо йому стільки? Відповш: для його приватного музею. І я збагнула, що маю не віддавати свої роботи до чужих експозицій, а створити власний музей. Довелося йому дипломатично відмовити. Коли повернулася, одразу ж напи­сала заявку в РДА з проханням виділити невеличке приміщення для музею.

— А як рідні поставилися до вашої ідеї?

— До речі, ще до того мій чоловік і син — обидва Олександри — не раз казали, що робіт у нашому домі вистачить не на

один музей. Я завжди намагалася популяризувати вишивку. До нас часто приходили гості, журналісти (бо якщо нема публічного приміщення, все відбувається вдома). Майстер-класи проводила вдома. І рідні, певно, втомилися. Та й стін уже бракувало для робіт.

— Тобто ваша родина двічі у виграші?

Навіть тричі. Я сама змінилася, стала спокійнішою. Втілюю свої мрії і рідних надихаю. Адже вишивка неймо­вірно гармонізує простір. І то мудрі чо­ловіки, котрі підтримують дружин у їхньому захопленні вишиванням. Я не розумію, коли дшчата розповідають, що їх сварять за «байдикування» з голкою. Навпаки! Гармонійна дружина — гармонійний простір. Енергетика ручної вишивки дуже позитивна.

— Але ж ви займаєтеся не звичайним вишиванням...

Так. На виставці в Японії (а на таких заходах майстри завжди дарують один одному сувеніри) до мене підійшла японка і подарувала нитки. Я спілкуюся англійською, і що вона казала, не зрозуміла, але з усміїпкою по­дякувала. Нитка на вигляд нічим не відрізнялася від звичайної. І тільки вночі в готелі у темряві я побачила, що ця нитка світиться! Цей матеріал, який створюють із планктону, став справжнім відкриттям і для мене, і для України. За десять років упевнилася, що вона не втрачає яскравості. Спочатку вишивала нею тільки німби ікон, потім —  також портрети видатних діячів різ­них культур та епох. Тепер сяючими елементами української вишивки оздоблюю аксесуари.

—  А як з'явилася назва «Glow art»?

—  Якось під час екскурсії показувала вишитий портрет Енді Воргола і розповідала, що він — засновник поп-арту. «А у вас який стиль?» — спитали мене. І в мене вирвалося: «Glow art» — сяюче мистецтво!»

Цей метод Тетяни Протчевої та вишита сяючими нитками ікона у 2011 році потрапили в Книгу рекордів Укра­їни.

—  Що найбільше любите вишивати?

—  Декорувати одяг та аксесуари: сумки, краватки, метелики, ялинкові іграшки (на знімку). Бо картини бачить той, хто іде до музею чи до майстрині. А аксесуари — всі, бо людина їх носить. На моєму одязі завжди присутній якийсь елемент вишивки — як автограф.

Енергію натхнення пані Тетяна щед­ро дарує й тим, хто завжди підтримував її. Чоловік Олександр і син Олександр —  обоє лікарі. Але серйозно захоплюються радіокерованими моделями літаків.

—  У подорожі я завжди брала з со­бою сина. По-перше, допомагав мені як перекладач. По-друге, фізично теж непросто транспортувати експозицію. По-третє, я хотіла, щоб він також побачив світ не з вікна автобуса. Поки я розповідала про українську вишивку, Саша вчився, стажувався. Побачивши, як я втілюю свої мрії, син створив перший український центр керованих літальних апаратів (безпілотників). Там не лише їх збирають, а й навчають хлопців-бійців ними керувати. А почи­налося теж як хобі, тепер це друга професія: син і стоматолог, і шеф-пілот. Я ним неймовірно пишаюся.